Автор The Atlantic Девід Фрум розмовляє з британським істориком Саймоном Себагом Монтефіоре про його книжку "Котел", розпад османського порядку та насильство, що супроводжувало формування сучасного Близького Сходу.
Від османської мозаїки до жорстокого спрощення
Девід Фрум: "Котел" – це оповідна історія Близького Сходу приблизно від 1900 року до сьогодення, багата на яскравих персонажів, епізоди й тексти регіону. Я хочу перевірити тезу, яка, як мені здається, стоїть за цією розповіддю. Близько 1890 року більшість території, яку ми тепер називаємо Близьким Сходом, перебувала під владою Османської імперії. Це суспільство не було ані рівноправним, ані справедливим, але греки, вірмени, євреї, єзиди й християни ще могли уявляти майбутнє для своїх громад і для себе.
Потім розпочався процес жорстокого спрощення. Меншини винищували або виганяли, а туркомовна й арабомовна більшість установлювала дедалі жорсткіший контроль. Це одне зі значень метафори котла?
Саймон Себаг Монтефіоре: Це одна частина історії: дедалі щільніший націоналістичний контроль, після якого почалося витіснення всіх, хто не вписувався в нову систему. Наслідком стала, на мою думку, найбільша повільна етнічна чистка за останні 125 років – знищення й зникнення християн Близького Сходу.
Напередодні арабських завоювань, приблизно 630 року, Близький Схід був християнським десь на 90 відсотків. Протягом наступного тисячоліття частка християн зменшилася приблизно до 25 відсотків. Приблизно такою вона залишалася й у 1890 чи 1900 році. Сьогодні це близько 4 відсотків. Це не абстрактний історичний процес. За ним стоять убивства, вигнання і зникнення громад.
Вірмени, рівність і реакція проти реформ
Девід Фрум: Почнімо з вірмен. Вони жили в цьому регіоні від давніх часів, але в 1890-х роках напади на них посилилися. Чому з ними поводилися так жорстоко?
Саймон Себаг Монтефіоре: Вірмени з незапам'ятних часів жили по всій Османській імперії. У попередні епохи в Східній Анатолії існували вірменські царства, а в античності вони слугували буфером між Перською або Парфянською та Римською імперіями. Вірмени були серед перших народів, що перейшли від язичництва до християнства, і не прийняли іслам.
Під османською владою вони залишалися впливовою, частково самоврядною християнською громадою за умови сплати податку, яким обкладали немусульманських "людей Писання". Подібний визнаний статус мала грецька громада. Однак війна, голод чи економічна криза могли будь-якої миті спричинити новий спалах насильства проти них.
Століттями ці меншини самі керували багатьма своїми справами, але не мали прав, рівних із правами османських турків-мусульман сунітського віросповідання. Ситуація почала змінюватися в 1830-х роках, а в 1850-х зміни прискорили реформи Танзимату, які формально зрівняли османських підданих незалежно від того, були вони мусульманами, християнами чи євреями.
Девід Фрум: Танзимат означає реформу. Метою була не обов'язково ліберальна демократія, а сильніша імперія, здатна повніше використовувати можливості свого населення.
Саймон Себаг Монтефіоре: Так. Але на практиці реформи також дали меншинам більше свободи. Вірмени й греки дістали змогу володіти землею, розширювати підприємства й засновувати заможні торговельні династії. Це викликало глибоке обурення мусульман, які тривалий час становили панівну касту.
Реформаторський період тривав лише близько двох десятиліть. Після війни з Росією 1877-1878 років султан Абдул-Гамід II розпустив новий парламент і почав просувати ісламський османізм, за якого мусульмани знову стояли вище за інші народи імперії. Він наголошував, що є не тільки султаном, тобто носієм влади, а й халіфом – релігійним наступником Пророка.
Абдул-Гамід нацьковував меншини одну на одну. Курдів, яких самих вважали мусульманами другого сорту, використовували проти вірмен, що фактично посідали третю сходинку серед османських підданих. Це допомогло розв'язати сумнозвісні масові вбивства, зокрема Гамідійську різанину, названу за ім'ям султана.
Водночас поширювався націоналізм. Його приймали турки, араби, серби та інші християнські народи Європи, а частина вірмен почала вимагати власної держави. Їх підтримала Російська імперія, головний ворог османів. Османські правителі дедалі частіше бачили у вірменах не просто підданих-християн, а можливих російських агентів – кинджал, нібито спрямований у серце імперії. Оскільки вірмени жили на величезній території від Східної Анатолії до Константинополя та Єрусалима, підозру можна було спрямувати проти цілого народу.
Молодотурки і перший сучасний геноцид
Девід Фрум: До Першої світової війни Османська імперія вступила в конфлікт на боці Німеччини, тоді як Росія воювала на боці Антанти й підтримувала вірменські сили. Змінився і сам режим.
Саймон Себаг Монтефіоре: Автократію Абдул-Гаміда змінив крайній націоналізм молодотурків. Три паші, що правили під час війни, вірили, що війна може очистити імперію. У 1890-х роках вірмени зазнавали вбивств і погромів у містах. Під час Першої світової напади поширилися на вірменські громади далеко за межами міст.
Девід Фрум: Скільки вірмен було вбито між 1895 і 1918 роками?
Саймон Себаг Монтефіоре: За весь цей період – близько двох мільйонів. Для самої Першої світової війни зазвичай називають 1,1 мільйона. Це була колосальна частина вірменського народу.
Вірмени були не єдиними жертвами. У ту саму добу загинули близько 300 тисяч християн-маронітів у Лівані, понад 400 тисяч понтійських греків на узбережжі Чорного моря та в Іонії, а також кілька сотень тисяч ассирійських християн у прикордонні сучасних Туреччини й Іраку. У директивах Талаат-паші та інших керівників наказували вбивати цих людей або гнати їх у пустелю, де вони мали померти від голоду.
Це був перший сучасний геноцид. Його проводила держава, не така ефективна, як нацистська Німеччина чи сталінський Радянський Союз, але йшлося про навмисне знищення етнічних груп заради спрощення та зміцнення держави – і винищення тих, кого оголосили внутрішніми зрадниками.
Геноцид призвів до того, що вірменський народ став існувати більшою мірою в діаспорі, ніж на своїх колишніх землях. Згодом західні держави підтримали ідею вірменської державності, а вірменські сили воювали на боці Росії. Президент США Вудро Вільсон підтримував американський мандат над Вірменією, але не зміг домогтися схвалення Конгресом своїх міжнародних зобов'язань. На колишніх османських землях Мустафа Кемаль, майбутній Ататюрк, створив Турецьку республіку, розгромив вірменські сили у Східній Анатолії та не дозволив постати там обіцяній вірменській державі.
Насильство, народжене всередині регіону
Девід Фрум: У багатьох західних університетських курсах Близький Схід постає інертною масою, де нічого не відбувається без втручання західної держави. Але перший описаний вами цикл репресій, етнічних чисток і геноциду був спрямований Османською державою, а потім урядом молодотурків проти власних підданих. Це не можна пояснити лише реакцією на західний колоніалізм.
Саймон Себаг Монтефіоре: Це був османсько-турецький імперіалізм і османсько-турецький геноцидальний напад на власних підданих заради власних цілей. Ідеологія поєднувала соціальний дарвінізм, євгеніку та ультранаціоналізм. Вона виникла всередині Близького Сходу, хоча, як і націоналізми всіх народів регіону, зазнала сильного впливу нового світового культу націоналізму.
Девід Фрум: Після розпаду імперії Туреччина й нові арабські держави почали одну за одною усувати меншини. Турецьку республіку визначали за національною та мовною ознаками, а на практиці – ще й за етнорелігійною.
Саймон Себаг Монтефіоре: Нова ідея турецькості передбачала належність до ісламу, турецьку мову та зв'язок із турецькою історичною територією. Християнам було важко вписатися в таке визначення. Версія Ататюрка була світською, нинішня турецька версія стала релігійною, але проблема виключення була від самого початку.
Греки, Смірна і створення Туреччини
Девід Фрум: Розгромивши вірмен на сході, турецький національний рух повернув на захід проти греків.
Саймон Себаг Монтефіоре: Історія греків була іншою. Греції обіцяли можливість створити нову візантійську сферу в Західній Анатолії, де тисячоліттями жили великі грецькі православні громади. Раніше цей край називали Іонією. Смірна була великим грецьким містом.
За підтримки Британії та Франції туди прибули грецькі армії. Вони прийшли почасти захистити давні місцеві грецькі громади, почасти розширити Грецьку державу. Їм протистояла нова турецька армія Ататюрка. Почалася жорстока війна за створення національної держави: великі битви регулярних армій, етнічні чистки й величезні переміщення населення.
1922 року турки перемогли. Грецькі громади Західної Анатолії вбивали, виганяли й депортували. Лозаннський договір 1923 року формалізував обмін населенням: мусульман відправили до Туреччини, християн вигнали з Туреччини. Вислів "обмін населенням" звучить стерильно. Насправді це були вбивства, грабунки, люди, що тонули біля причалів, і міста у вогні. У центрі трагедії була пожежа Смірни – одне з найапокаліптичніших руйнувань міста в історії.
Створення Туреччини також допомагає зрозуміти нинішнє посилення країни як регіональної держави: її мілітаризований націоналізм, невдоволення тим, що країну обмежили кордонами, узгодженими 1923 року, та прагнення президента Реджепа Таїпа Ердогана відродити османський вплив.
Єгипет, Сирія та Ліван могли стати іншими державами
Девід Фрум: Після Першої світової війни Єгипет залишався порівняно космополітичним, із великими грецькою та єврейською громадами. Сирія й Ліван опинилися під сильним впливом Франції. Палестина, призначена для створення єврейського національного осередку, стала британською підмандатною територією. Потім Британія створила Ірак, який перетворився на центр повторюваного насильства проти меншин.
Саймон Себаг Монтефіоре: Тепер важко уявити, наскільки космополітичним колись був Єгипет. Селянське населення було арабським, але значна частина торговельного класу складалася з євреїв, ліванців, греків та італійців. Лише єврейське населення Єгипту налічувало кілька сотень тисяч людей і жило там тисячоліттями. Землевласницька еліта була переважно турко-черкеською. Її предками були християни, яких поневолювали, навертали до ісламу, звільняли й залучали до армії та правлячих династій. Єгипетська королівська родина була турко-албанською і не розмовляла арабською навіть у перші десятиліття XX століття.
Сирія й Ліван також були багатоетнічними та багатоконфесійними. За французького мандата Велику Сирію могли поділити на п'ять або шість держав: дві сунітські з центрами в Алеппо й Дамаску, друзьку, алавітську навколо Латакії та державу християн-маронітів у Лівані. Зрештою французи створили дві більші країни. Їхні правителі досі намагаються забезпечити життєздатність держав в успадкованих кордонах.
Ірак і напади на меншини
Саймон Себаг Монтефіоре: Поява Іраку в його нинішніх кордонах також не була неминучою. Союзники називали цю територію Месопотамією. "Ірак" був давньою назвою регіону, але країни в нинішніх кордонах раніше не існувало. Британія об'єднала три османські вілаєти: Басру, Багдад і Мосул. Приєднання Мосула давало Іраку нафтові райони й численне курдське населення. На нього претендувала Туреччина, а союзники водночас обговорювали створення курдської держави на частинах територій сучасних Туреччини та Іраку.
Ця курдська держава так і не постала. У 1930-х роках республіка Ататюрка придушувала курдські повстання, бомбардувала села, застосовувала отруйний газ і вбила близько 40-50 тисяч людей.
Британці зберегли Мосул у складі Іраку. У новій країні була невелика шиїтська більшість і менша, але добре освічена сунітська арабська еліта землевласників і чиновників, якій сприяла османська адміністрація. В Іраку також жили великі курдські громади, ассирійські й халдейські християни, єзиди, туркмени та інші меншини. Третину населення Багдада становили євреї. Деякі великі єврейські родини міста, зокрема Сассуни, створили торговельні імперії та служили пашам, що керували містом.
Від завершення Першої світової до початку 1940-х років нападу зазнавала одна меншина за іншою. На початку 1930-х років убивали ассирійських християн, багато з них утекли. Насильство показало, що нові арабські національні держави суперечили багатоетнічному й космополітичному характеру регіонів, якими в окремі періоди, можливо, успішніше керували далекі імперські столиці.
Фархуд і кінець єврейського Багдада
Саймон Себаг Монтефіоре: Для багдадських євреїв кульмінацією став Фархуд 1941 року – жахливий погром, натхнений нацистською пропагандою і вчинений ополченням, яке свідомо захоплювалося нацизмом. Жінок ґвалтували й калічили, частини тіл носили вулицями.
Погром стався, коли британці готувалися знову взяти Багдад, а пронацистський уряд розпадався. У цей проміжок нападники позначили двері єврейських будинків. Коли почалося насильство, вони точно знали, куди йти. Це моторошна деталь.
Девід Фрум: Сучасні активісти іноді розповідають про райський Близький Схід до появи Ізраїлю й запитують, чому євреї не почувалися б у безпеці в багатоетнічній державі з арабською більшістю. Але історія від кінця XIX століття підводить до значно жорсткішого вибору: або народ має державу, або він може не вижити.
Саймон Себаг Монтефіоре: Це одна з тем книжки. Вона заперечує райський міф про Османську імперію як гармонійне, закохане в поезію мультикультурне суспільство. Це було суспільство завойовників, частково побудоване на поневоленні та викраденні християнських дітей із Кавказу, Криму, півдня України й Балкан. Дівчата потрапляли до гаремів, хлопці після примусового навернення в іслам – до війська або на державну службу. Дехто досягав величезної влади. Роксолана, або Гюррем-султан, українка, яка стала дружиною Сулеймана Пишного та матір'ю його наступника, можливо, була наймогутнішою українкою у світовій історії.
Османська толерантність існувала лише доти, доки піддані визнавали верховенство ісламу й султана. На виклик політичному та релігійному пануванню могли відповісти різаниною. Наприклад, у Дамаску 1860 року вбили 25 тисяч християн. Наприкінці свого існування імперія перейшла до геноцидальних нападів на цілі народи.
Та сама модель збереглася в державах-наступницях. Диктатори захищали власну конфесію або опору режиму й придушували інших. Режим Саддама Хусейна забезпечував сунітське панування і жорстоко атакував шиїтів та курдів, що завершилося спробою геноциду іракських курдів.
Знову й знову повторюється одна закономірність: якщо у вас немає держави, ви ніщо; а якщо держава є, утвердити її можна лише автократією або репресіями. За 125 років регіон пройшов шлях від дивовижного розмаїття конфесій і народів до дедалі похмурішого краєвиду. У 2000 році в Іраку ще жили близько мільйона християн. Після ісламістського повстання під час війни в Іраку залишилося приблизно 115 тисяч – близько 900 тисяч людей утекли або були вигнані.
Уніфікація та економічний занепад
Девід Фрум: Консолідація національних держав супроводжувалася також економічними й технологічними невдачами. В Александрії XIX століття була велика біржа. Єгипет експортував продовольство й бавовну, залучав іноземні інвестиції та збудував Суецький канал. Після Другої світової війни нова націоналістична й арабізована держава вигнала греків, італійців і євреїв, установила державний контроль над економікою, збідніла й дедалі більше залежала не від інвестицій, а від допомоги.
Саймон Себаг Монтефіоре: Такою є історія всього регіону. Її часто подають лише як розповідь про те, що Захід зробив із Близьким Сходом, замовчуючи те, що близькосхідні держави зробили самі із собою. Варто запитати, чи підходила цьому регіону національна держава як ідеологія й політична конструкція.
Ізраїль, Туреччина та Пакистан
Девід Фрум: Ізраїлю приділяють більше уваги, ніж будь-якій іншій державі, що постала з цієї історії. Він формувався десятиліттями, був створений після голосування ООН 1947 року й вистояв у війні за незалежність. Арабів вигнали з території майбутнього Ізраїлю або, в деяких випадках, вони пішли добровільно. Потім євреїв вигнали з країн по всьому Близькому Сходу, й вони прибули до Ізраїлю. Держава виявилася спроможною в економічному, технологічному та військовому сенсі.
Саймон Себаг Монтефіоре: Ізраїль можна розуміти як одну з держав, що виникли після розпаду Османської та Британської імперій. Найближча аналогія – Туреччина, створена приблизно на два десятиліття раніше: нова національна ідентичність з етнічними й релігійними ознаками, заново визначена мова та жорстокий конфлікт з іншим народом, також корінним для цієї землі. В одному випадку протистояли турки й греки, в іншому – євреї й араби. Обидва конфлікти породили горді, динамічні, мілітаризовані держави та величезні переміщення населення.
У Туреччині водночас залишилося велике курдське населення, яке не хотіло бути частиною турецького національного проєкту. Унаслідок цього конфлікту протягом наступного століття загинуло близько 100 тисяч цивільних.
Девід Фрум: Греція не спонсорує нескінченні напади на Туреччину і не заявляє, що Туреччина не має права на існування, а вся її територія має належати Греції.
Саймон Себаг Монтефіоре: Це важлива відмінність. Легітимність турецького націоналізму майже ніхто не ставить під сумнів так, як постійно ставлять під сумнів легітимність ізраїльського.
Ще одна паралель – Пакистан. Він виник майже одночасно з Ізраїлем 1947 року як нова етнорелігійна держава, народжена переміщеннями населення й сильним військовим духом. Масштаб убивств і переселень під час поділу Індії був значно більшим, ніж під час арабо-ізраїльської війни 1948 року: загинули від одного до трьох мільйонів людей, від 12 до 14 мільйонів були переміщені. Створення Ізраїлю не було цілком унікальною подією.
Девід Фрум: Одна з відмінностей полягає в тому, що Ізраїль був створений народом, до якого тривалий час ставилися з особливою зневагою і який перебував унизу регіональної ієрархії. Інша частина цієї паралелі пов'язана з вірменами. Геноцид настільки скоротив їхню чисельність, що вони так і не змогли зібрати достатньо сил, аби створити обіцяну їм державу на історичних землях. Євреї пережили Голокост і спромоглися створити державу. Для тих, хто вважав, що євреї мають залишатися підлеглими, цей успіх містить ще й елемент приниження.
Коли "геноцид" стає ідеологічною образою
Девід Фрум: Ми не раз вживали слово "геноцид" щодо масових убивств, спрямованих на знищення народів і часто супроводжуваних вигнанням. Ці злочини скоювали Османська держава, її турецький наступник та арабські держави-наступниці, особливо Ірак. Але сьогодні найчастіше геноцидом називають війну Ізраїлю з ХАМАС у Газі. На мою думку, ця війна не супроводжувалася вбивствами того масштабу, про який ми тут говорили, або вигнанням населення Гази. Дивно уявляти геноцид, якого не було, і забувати ті, що справді відбулися.
Саймон Себаг Монтефіоре: Як історик, я вважаю своїм обов'язком не забувати мільйони людей, убитих у низці близькосхідних геноцидів: вірмен, християн-маронітів, понтійських та іонійських греків, ассирійських християн, єзидів під терором ІДІЛ і курдів, проти яких Саддам Хусейн застосовував отруйний газ.
"Геноцид" – особливе слово в моральному, історичному та правовому сенсі. Його знецінення ображає пам'ять людей, які зіткнулися зі справжнім геноцидом. Сьогодні це слово надто часто перетворюють на гіперболічне ідеологічне звинувачення, яким позначають жорстоку війну, блокаду або просто те, що засуджують. Так воно втрачає зміст.
Ми маємо безумовний обов'язок ушановувати вбитих і пам'ятати їх. Їхні історії лежать в основі "Котла".
Девід Фрум: Можливо, справа не лише в недбалості. Якщо ідеологічна програма вимагає забути те, що сталося з вірменами, ассирійцями й курдами, знецінення слова допомагає поховати цю пам'ять. Застосування терміна до подій, які не відповідають його значенню, водночас звинувачує обраного ворога й непрямо виправдовує тих, чиї злочини прагнуть забути.
Саймоне, дякую за розмову.
Саймон Себаг Монтефіоре: Дякую за запрошення.