У The Long Game Podcast ведучі Джейк Салліван і Джон Файнер розмовляють із Майклом Кофманом, аналітиком Фонду Карнегі за міжнародний мир, який досліджує російські збройні сили й неодноразово бував на передовій в Україні. Вони обговорюють зміни у війні дронів, обмеження сервісів SpaceX, важливість європейської підтримки та розрив між переговорними вимогами Росії і її військовими результатами.
Перевага, яка може виявитися нетривкою
Джейк Салліван: Україна знову опинилася в центрі уваги через рішення Вашингтона, які, відверто кажучи, допомагають Росії та шкодять Україні: дизельну угоду, що дозволяє Росії продавати пальне на міжнародному ринку, повідомлення про обмеження обміну розвідданими перед ракетними ударами та обмеження Starlink і Starshield. Президент Трамп також надав широкі винятки із санкцій, ухвалених переважною більшістю голосів обох партій у Конгресі, і сказав українцям, що їм варто обрати нового президента.
На фронті Україна тримається й навіть локально просувається на окремих ділянках сходу. У містах люди живуть під постійними обстрілами. Ситуацію погіршує те, що Сполучені Штати припинили надсилати ракети-перехоплювачі Patriot, значною мірою через війну в Ірані, яка досі триває. Мета Путіна цієї зими – занурити країну в холод і темряву.
Ведучий: Коли ви були в нас у червні, то сказали, що вперше за довгий час перевага перейшла до України. Минуло п'ять місяців. Це досі так?
Майкл Кофман: Якщо дивитися на ситуацію на землі й на лінії фронту, це й досі цілком справедливо. Але коли ми говорили влітку, вже було зрозуміло, що головним викликом для України стануть російська кампанія ударів і необхідність допомогти населенню та економіці пережити зиму. Тепер саме це є справжньою проблемою, поряд зі збереженням підтримки Заходу.
З європейського боку для України все склалося досить добре. Щодо американського боку, не можу сказати, чи відбувається довготривалий зсув, але політика США стосовно Росії явно змінюється.
Чи зберігає Україна відносну перевагу? Так. Але незрозуміло, чи ця перевага структурна й чи вона зростатиме з наближенням 2027 року, чи це лише вікно можливостей для посилення переговорних позицій. Чи бачу я зараз продуктивні переговори? Ставлюся до цього досить скептично.
На мою думку, ця перевага може бути нетривкою. У конвенційній війні переваги нетривкі. Війни проходять через різні фази.
Російська кампанія дронових атак і межі бомбардувань
Ведучий: Ви також передбачали, що Росія посилить бомбардування цивільних об'єктів. За підрахунками, які ми бачили, кількість загиблих і поранених серед цивільних зросла на 85% порівняно з вереснем 2025 року. Чому Росія обрала таку стратегію і чи дасть вона бажаний результат?
Майкл Кофман: Росія вдавалася до стратегічних бомбардувань від самого початку, але по-справжньому ця кампанія розгорнулася восени 2022 року. Тоді росіяни не мали ані засобів, ані досвіду, щоб належно її проводити. На жаль, за останні чотири роки вони навчилися й істотно наростили виробництво балістичних ракет, крилатих ракет, нових легких крилатих ракет та ударних дронів одноразового застосування. Виробництво дронів зросло в геометричній прогресії.
Цього року вони дуже швидко перейшли від дронів із гвинтовими двигунами до виробництва реактивних Geran-4 і Geran-5. Люди очікували такого переходу, але, гадаю, не очікували, що він станеться так швидко. По суті, це легкі крилаті ракети наземного запуску. За останні два місяці реактивні дрони були задіяні більш ніж у 50% російських атак великими ударними безпілотниками одноразового застосування.
Загалом за місяць ідеться орієнтовно про 7 500-8 000 дронів: приблизно 30% – імітатори, 30% – традиційні Geran-2 із гвинтовими двигунами, з яких перехоплюють, можливо, близько 90%, а решта 40% – реактивні дрони з часткою перехоплення близько 60%. Це може звучати непогано, але за такої кількості запусків, як у Росії, нічого доброго тут немає. Це означає, що прорватися може значно більше тисячі.
Кампанія також вийшла за межі ударів по критичній інфраструктурі, оборонній промисловості та експортних потужностях і охопила житлові та комерційні об'єкти: торговельні центри, склади, дата-центри, заклади освіти й охорони здоров'я та, що особливо тривожно, поїзди. Цього року втрачено багато локомотивів.
Прилетіти в Україну неможливо, тож більшість перевезень має відбуватися залізницею. Поїзди – найефективніший спосіб перевозити людей і вантажі, а Україна має розвинену залізничну мережу. Скажу чесно: навіть під час війни українські поїзди нині пунктуальніші за німецькі. З огляду на всі обставини система працює досить добре. Росія намагається не лише ізолювати Україну й перешкоджати судноплавству через дунайські порти та Одесу, а й атакувати її поїзди. Ця проблема загострюється.
Не дивно, що Росія робить ставку на стратегічні бомбардування, зважаючи на те, наскільки невдало йде її сухопутний наступ. Інші країни в подібних ситуаціях теж це пробували. Історичний досвід не свідчить, що таким способом добре вдається досягати максималістських цілей війни.
Це не означає, що непокоїтися немає про що. Ми не знаємо, наскільки холодною буде зима. Можливо, з окремих районів деяких міст доведеться евакуювати людей, а економіка й далі страждатиме. Але особливо мало шансів досягти максималістських цілей бомбардуваннями, коли нападник не може погрожувати новою сухопутною кампанією, бо вже загруз у наземному вторгненні, яке не дає результату.
Росія також не може за допомогою традиційної авіації здобути перевагу в повітрі. Її кампанія тримається на високоточних далекобійних ударах, які самі собою не так уже й багато можуть дати. Навіть за переваги в повітрі часом дивуєшся, наскільки мало вдається досягти. Подивіться на нашу війну з Іраном: навіть тактично успішна кампанія з величезною перевагою в авіації та високоточних ударах може не досягти своїх воєнних цілей за допомогою стратегічних бомбардувань.
Що насправді спричинили обмеження Starshield
Джон Файнер: Перейдімо до Сполучених Штатів. Вони вже не так багато роблять для України, але обмін розвідданими має критичне значення, як і доступ до таких продуктів, як Starlink і Starshield. За повідомленнями, ці можливості обмежували понад тиждень. До чого це призвело? Чи справді через це рішення загинули люди?
Майкл Кофман: По-перше, Сполучені Штати досі роблять більше, ніж люди знають. Ми просто ні за що не платимо, а це інша річ. Є розвідувальна підтримка, координація матеріальної допомоги та ключові спроможності, які надають через PURL: європейці платять, а ми постачаємо. Іноді європейці платять, ми кажемо, що постачатимемо, але міністр оборони зволікає.
Як повідомляли, міністр оборони затримував передачу ракет-перехоплювачів для батарей PAC-3 і NASAMS.
Ведучий: Ракет-перехоплювачів Patriot для захисту від балістичних ракет?
Майкл Кофман: Саме так, і вони вкрай необхідні. Із липня Україна постійно вичерпує запаси ракет-перехоплювачів для батарей ПРО PAC-3, бо Росія щомісяця запускає більше балістичних ракет, ніж ми можемо надати ракет для їх перехоплення. Якщо чергову вироблену партію вже можна передати, але хтось відмовляється це підписати, ситуація стає ще гіршою.
Ведучий: Тобто ви кажете, що міністр оборони мав ці засоби в наявності й відмовлявся підписати дозвіл на їх передачу?
Майкл Кофман: Насамперед це кажуть українці. Зеленський, по суті, говорить про це останні кілька днів, і про затримку передачі вже повідомляли.
Щодо Starlink і Starshield: це різні підписки та види послуг SpaceX, які здебільшого використовують ту саму інфраструктуру. У випадку України підписки Starshield становлять невелику частку підписок, що використовуються на терміналах Starlink. Starshield призначений для державного та військового застосування.
У Starlink в Україні вже було обмеження швидкості. У Starshield його не було. Українські сили переважно використовували його для ударів на оперативну глибину, які вони називають mid-strike: ударні дрони одноразового застосування з дальністю понад 300 кілометрів атакували російську логістику, системи командування та управління й важливі цілі в тилу. Україна щомісяця здійснювала тисячі таких ударів і вильотів, дуже ефективно стримуючи цього року наступальний потенціал Росії.
Starshield також використовували на нових реактивних дронах-перехоплювачах, які Україна лише починала застосовувати проти Geran-4 і Geran-5. Ці ударні дрони літають надто високо й надто швидко для традиційних дронів-перехоплювачів. Україна вже розробила й випробувала кілька типів перехоплювачів, здатних їх діставати. Залишалося укласти контракти й масштабувати виробництво.
Джон Файнер: Отже, Starshield забезпечував і наступальні операції з ударами по цілях на певній глибині території Росії, і оборонні операції проти реактивних дронів, які загрожують українським містам?
Майкл Кофман: Хочу уточнити: наступальні операції відбувалися в межах міжнародно визнаної території України. Усупереч тому, на що, схоже, натякав Маск у деяких твітах, Україна ніколи не використовувала ці можливості для ударів по власне Росії. Ані Starlink, ані Starshield у Росії не працюють. Вони мають географічні обмеження. Цих ударів завдавали по українській території, окупованій російськими силами, та в акваторії Чорного моря.
Коли ця історія стала відомою, можливо, десять або трохи більше десяти днів тому, Україна виявила, що Starshield обмежили швидкістю 100 миль на годину, або 160 кілометрів на годину. Насправді першого дня він ледве працював навіть на вдвічі меншій швидкості, тож літати не могли ані ударні дрони, ані перехоплювачі.
Потім він офіційно почав працювати на швидкості близько 100 миль на годину, але на практиці зв'язок, через який керували дронами, ставав нестабільним уже на швидкості близько 80 миль на годину. Тобто фактично вони отримували навіть менше. Деякі важчі ударні дрони не можуть летіти так повільно. Російським дронам стало набагато легше перехоплювати легші дрони для mid-strike, бо їх змусили рухатися на дуже малій швидкості.
Україна також втратила багато систем просто через нестабільний зв'язок. Це не Wi-Fi на вашому комп'ютері, де можна під'єднатися знову. Якщо ви керуєте ударним дроном на швидкості 130 кілометрів на годину й втрачаєте зв'язок, ви втратили дрон.
Ведучий: Українці казали, що дрони буквально падали з неба.
Майкл Кофман: Саме так і було. Зв'язок зникав; дроном уже ніхто не керував, і самостійно він теж не летів. Це коштувало Україні багатьох систем і зірвало удари по цілях. Це також коштувало людських життів, бо реактивні перехоплювачі, що залежали від Starshield, виявилися непридатними до застосування.
Вплив SpaceX і роль уряду США
Джон Файнер: Хто ухвалив початкове рішення запровадити обмеження?
Майкл Кофман: Гарне запитання. Українців відсилали від одних до інших. Це рішення явно було десь на стику SpaceX та уряду США. Уряд казав, що нічого не знає і що Україні слід звертатися до SpaceX, яка керує цими сервісами. У SpaceX відповідали, що Starshield працює за урядовим контрактом, тож Україні слід звертатися до уряду США, бо компанія робить те, що їй кажуть. Так тривало приблизно тиждень.
The Wall Street Journal повідомила, що Ілон Маск, можливо, запропонував ці обмеження Дональду Трампу, почасти через роздратування відмовою України припинити удари по російських нафтопереробних заводах, а Білий дім, імовірно, їх схвалив. Я, звісно, не знаю, що сталося, але ця версія звучить правдоподібно.
Попри те що всі казали, ніби не знають, що відбувається, хтось явно ухвалив рішення й наказав зняти обмеження. Це сталося за одну ніч, здається, минулими вихідними.
Джон Файнер: Це радше схоже на спільне підприємство Білого дому та SpaceX, за яке жодна зі сторін не хоче відповідати. Наскільки вас непокоїть, що приватна компанія та її керівник відіграють таку велику роль у політиці національної безпеки США?
Майкл Кофман: SpaceX, і зокрема Ілон Маск, очевидно, мають значну владу та важелі впливу. Якщо в цій війні й була технологія, що змінює правила гри, – а я як аналітик ненавиджу цей термін, – то це Starlink. Він забезпечив зв'язок для передавання даних, необхідний для війни дронів такого масштабу, і швидке поширення дронів та інших систем, особливо з українського боку.
Українські колеги давно обговорювали свою надмірну залежність від SpaceX і можливість чогось подібного. Я приділяв час тому, щоб привернути увагу до цієї проблеми, бо українці були дуже роздратовані. Навіть дехто в Білому домі, схоже, не розумів, що відбувається. Із перших коментарів Марко Рубіо складалося враження, що він не в курсі справ зі Starshield, не знає, що це таке й хто ним користується. Ми надаємо його Україні з 2024 року.
Вплив компанії пов'язаний не лише з тим, що вона є великим постачальником послуг. SpaceX має урядові контракти зі США на багато-багато мільярдів доларів. Уряд має значний вплив на неї, якщо захоче ним скористатися. Обмеження зняли дуже швидко, щойно хтось дав відповідну команду. SpaceX досі за чимало речей мусить відповідати перед урядом.
Проблема в тому, що немає міжвідомчих процедур. У системі, де люди не знають, що відбувається, одна частина уряду може діяти, не повідомляючи іншу. За такої майже феодальної ситуації людина з таким впливом, як у Маска, може запропонувати політичному керівництву ідею, отримати мовчазне схвалення й почати її втілювати. А всім іншим потім потрібен тиждень, щоб зрозуміти, що сталося, і це зупинити.
Це також дозволяє тим, хто знає, що відбувається, казати: нічого не записували, жодного ланцюжка командування й міжвідомчих процедур не було, тож успіхів вам у пошуках службових записок чи наказів – їх не існує. Білий дім просто дав компанії добро. Частково проблема в Маску та SpaceX, але дисфункція уряду теж відіграє значну роль.
Чому самі технології не змінюють війну
Джейк Салліван: Чому вам не подобається вислів "технологія, що змінює правила гри"?
Майкл Кофман: Він формує однобоке уявлення про війну. У конвенційних війнах зазвичай немає таких засобів, які можна просто застосувати й після цього перемогти.
Найчастіше головне – те, як саме застосовують певну спроможність. Щоб її використання змінило результати, потрібна суттєва адаптація: зміни в технологіях і тактиці, але також значна перебудова структури військ і перерозподіл особового складу та організаційна спроможність вписати все це в те, як армія веде бойові дії. Це не може бути просто додатком до всього іншого.
Армії часто купують технології, не використовуючи їх якнайкраще. Було чимало війн, у яких одна армія впроваджувала щось, що ми згодом вважали революційним, наприклад танк чи авіаносець, але найкращі ідеї їх застосування розробляв хтось інший. Зміни у структурі військ, організації, оперативних концепціях і доктрині вже потім змінювали те, як армія воює. Це значно більше, ніж просто придбати технологію.
Що дає сторонам важелі впливу на переговорах
Джейк Салліван: Раніше цього року ви казали, що слід стежити за лінією фронту, але не надавати їй надмірної ваги. Бойові дії впливають на переговорні позиції кожної зі сторін, однак дедалі важливішим стає їхнє ширше становище, а не лише те, хто яку територію захоплює. Які важелі впливу зараз має кожна сторона?
Майкл Кофман: Лінія фронту важлива, бо формує очікування від переговорів. Тактична ситуація в Костянтинівці важлива для таких аналітиків, як я, і для людей, які там воюють, але результат війни не визначатиметься тим, хто контролює Костянтинівку чи просунеться на наступні десять кілометрів на Донбасі.
Війна пройшла досить класичний шлях від битв на знищення та заздалегідь спланованих наступів і контрнаступів до затяжної конвенційної війни, яку визначають виснаження на полі бою та дедалі більше – вичерпання ресурсів. Просування на полі бою досі дає певні важелі впливу, бо формує очікування, а політичні цілі обох сторін прив'язані до території. Карта має значення.
Росія вимагає, щоб Україна поступилася Донбасом. Тому важливо, чи є в Росії хоч якісь перспективи захопити його за прийнятний час, і я не думаю, що є. Росія вимагає поступок, хоча не здатна захопити приблизно 20% регіону, які ще залишаються, і я не бачу, щоб вона йшла до цього в близькій чи навіть середньостроковій перспективі.
Україна продовжила боротьбу й компенсувала перевагу Росії в людях і матеріальних ресурсах. Ефективність бойових дій росіян знизилася. Особливо помітним це стало влітку 2025 року. Приблизно відтоді російські безповоротні втрати – загиблі та важкопоранені – близькі до щомісячних обсягів набору. Росія не змогла наростити своє угруповання, а його боєздатність і далі падала. Втрати зростали, територіальні здобутки зменшувалися, і цього року Росія зазнала серйозних невдач.
Я б не сказав, що Україна може перемогти лише завдяки виснаженню противника на полі бою. Але за останній рік ми, безперечно, побачили зміну тенденції, яка допомагає пояснити відносно невигідне становище Росії. Без докорінної зміни того, як російські сили воюють, важко уявити, як їхнє становище на землі може поліпшитися.
Це також війни на вичерпання ресурсів: ідеться про здатність економіки витримувати війну та політичну готовність держави її продовжувати. Обидві сторони намагалися отримати важелі впливу за допомогою масштабних ударів і порушення логістики противника, але цілі в них різні.
Україна атакувала російську інфраструктуру експорту енергоносіїв, нафтопереробні заводи та ключові об'єкти оборонної промисловості. Вона також атакувала цілі, удари по яких порушують економічне життя, щоб росіяни відчували тягар війни в повсякденні. Дедалі частіше вона експериментує з атаками на такі цілі, як дата-центри. Мені як аналітику це цікаво, бо я не знаю, яким буде ефект, але вважаю, що це варто з'ясувати, особливо з огляду на те, що Росія першою почала атакувати дата-центри. Російська економіка може бути вразливішою до таких ударів. Ми не знаємо.
Росія розширила перелік цілей: від енергетичної інфраструктури, портів, експортних потужностей і оборонного виробництва до широкого кола цивільних та комерційних об'єктів. Вона била по таких цілях упродовж усіх останніх чотирьох років, але цього року всерйоз узялася за нові категорії.
Для України кампанія ударів була однією з трьох опор стратегії, покликаної посилити важелі впливу, послабити російську економіку та зменшити здатність Росії продовжувати війну. Для Росії це насамперед кампанія примусу: спроба зламати рішучість населення, щоб люди тиснули на своє політичне керівництво й вимагали поступок. Історично такий підхід не надто добре працював.
Але кожна війна має власний контекст. Я не кажу, що непокоїтися немає про що чи що це не може спрацювати. Підстав для тривоги багато, і ми не знаємо, що станеться цієї зими. Цієї зими я знову поїду в Україну. Історія лише допомагає нам формувати очікування.
Росія також намагається розвалити коаліцію підтримки України. Обидві країни залежать від зовнішньої допомоги. Росія не змогла б досі вести цю війну без масштабної економічної підтримки Китаю та, значно меншою мірою, Північної Кореї, яка постачала боєприпаси й військові засоби. Китай відіграє ключову роль у російських воєнних зусиллях.
Україна не змогла б досі воювати без спільних зусиль багатьох західних країн. Але її коаліція має два вразливі місця. По-перше, Україна фінансово залежить від Європи, яка забезпечила, здається, щонайменше 18 місяців фінансування завдяки випуску облігацій на 90 мільярдів євро. Наступного року це фінансування доведеться поновлювати. Кілька виборів у Європі наступної весни можуть мати серйозні наслідки. Коли багато країн мають ухвалювати рішення спільно, певності немає ні в чому; останній випуск облігацій узгодили з великими труднощами в останню мить.
По-друге, є Сполучені Штати. Те, що ми надаємо, досі має значення, а я не можу передбачити політику Вашингтона навіть із дня на день.
Трамп, Росія та дипломатія як бізнес-угода
Джейк Салліван: Чи рухаються Сполучені Штати до скорочення підтримки України та посилення підтримки Росії? Чи Трамп робить повну ставку на Росію, щоб змусити Україну укласти угоду? Як ви розумієте його кроки останніх тижнів?
Майкл Кофман: Зараз трохи відхилюся від своєї спеціалізації й перейду до політичного аналізу – такий собі інтелектуальний туризм. Після 2022 року всі стали військовими аналітиками.
Ведучий: Ви заслужили право бути політичним аналітиком.
Майкл Кофман: Ще до війни я хотів, щоб більше людей спеціалізувалося на російських збройних силах, і моє бажання, безперечно, здійснилося, коли всі у Twitter стали експертами з російських та українських військ.
Наразі я не думаю, що ми відмовимося від тих ключових напрямів розвідувальної та матеріальної підтримки, які зберігали для України. Сподіваюся, не відмовимося. Я не бачу, що адміністрація від цього виграє. Це може виглядати як чергова спроба примусити Україну й дотиснути Зеленського до угоди, але я не впевнений, що відбувається саме це.
Мене дуже непокоїть довготривала зміна політики стосовно Росії. Моє враження як людини у Вашингтоні таке: багато учасників цих обговорень прийшли з бізнесу й бачать усе як низку бізнес-угод. Здається, їх дратує, що вони не досягли миру в Україні, бо вони сприймали його як угоду, що блокує інші угоди, переважно з Росією.
Тепер вони вже не чекають ані врегулювання, ані припинення вогню. Вони укладають бізнес-угоди. Можливо, їм здається, що до виборів вікно можливостей закривається: більшість очікує, що демократи здобудуть більшість у Палаті представників, а наступного року можуть початися розслідування й надходити повістки з вимогою дати свідчення. Це одне з можливих пояснень того, що виглядає як ціла низка угод і політичних рішень із нормалізації ділових та економічних відносин із Росією.
Я не впевнений, як усе це працюватиме, бо значну частину санкцій запровадили європейські союзники. Я не експерт із санкцій. Чи можуть танкери з російським дизелем розвантажуватися в американських портах за цією безглуздою дизельною угодою? Це дозволено? Я знаю недостатньо, щоб відповісти. Найближчими днями побачимо.
На мою думку, переговорники здебільшого розглядають дипломатію між Росією та Україною як бізнес-угоди, а не як питання державної політики. Гадаю, вони часом недооцінюють виконання домовленостей, послідовність кроків і складність угод. Навіть якщо в документі написано "врегулювання" або "припинення вогню", його можуть укласти так, що реалізувати його буде цілком нереально. Люди можуть розійтися, оголосивши про досягнення угоди, хоча на практиці досягнуто дуже мало.
Чому Москва може перечекати зиму
Джон Файнер: Росія лише на словах підтримує переговори, можливо, щоб адміністрація Трампа й далі вірила в можливість угоди. Незрозуміло, чи Москва справді хоче домовленості, чи просто не хоче бути стороною, яка каже "ні". Як, на вашу думку, розвиватиметься дипломатія протягом наступних шести місяців? Чи можливий прорив?
Майкл Кофман: Ні, я не думаю, що Москва на щось погодиться, і переговори будуть переважно для показу, доки вона не побачить результатів своєї зимової кампанії ударів і, ймовірно, весняних виборів у Європі. Таке моє припущення.
Чи можливе часткове припинення вогню, яке охоплювало б один аспект війни, наприклад удари по енергетиці або комунікаціях у Чорному морі? Думаю, так, але не бачу, чому Росія мала б погодитися. Ці ідеї неодноразово пропонували і за вашої адміністрації, і за нинішньої, а Росія не погоджувалася.
Навіть коли Україна нещодавно утримувалася від ударів по російських нафтопереробних заводах, Росія протягом останніх двох тижнів завдавала масштабних ударів по українській енергетичній інфраструктурі. Ніщо з того, що я бачу, не свідчить про зацікавленість у припиненні ударів по енергетиці.
Якась нова домовленість щодо Чорного моря, можливо, й реальна. Але головний експортний період там припадає на весну й літо, тож незрозуміло, яку користь така угода дала б саме зараз. Перепрошую за скептицизм, але сумніваюся, що вдасться багато чого досягти. Найближчими тижнями може скластися враження, що прогрес уже близько, коли Сполучені Штати спробують перезапустити переговори. Ми вже кілька разів через це проходили: здавалося, що результат близько, але ані переговори, ані участь у них Росії не виявлялися серйозними.
Джон Файнер: Що ви думаєте про локальне припинення вогню в прифронтовому місті, домовитися про яке, за словами Білого дому, допомогла перша леді Меланія Трамп?
Майкл Кофман: Воно справді існує? Воно набуло чинності? Я не впевнений. Чув, що в тому прифронтовому місті було локальне гуманітарне припинення вогню для доставки допомоги та евакуації цивільних.
Навіть якщо воно справжнє, такі домовленості зазвичай не тримаються. Припинення вогню в одному місті на лінії фронту завдовжки понад 1 200 кілометрів помітно на війну не вплине. Обидві сторони часом можуть погоджуватися на певні кроки, зокрема щоб догодити Сполученим Штатам. Але я маю на увазі інше, коли говорю про припинення вогню.
Україні потрібен капітал, а Росії важко використати свою чисельну перевагу
Джон Файнер: Минулого разу ми говорили про те, що безповоротні втрати Росії зрівнюються з набором новобранців, а українській оборонній промисловості бракує капіталу, щоб і далі нарощувати виробництво дронів. Чи розв'язано ці проблеми? Які головні обмеження зараз?
Майкл Кофман: Головні обмеження для України – це капітал і доступ до певних західних технологій, які дали б їй змогу розробляти та застосовувати власні системи. У деяких випадках вона саме цим шляхом і мусить іти, як-от із власними ракетами-перехоплювачами для ППО та ПРО.
Ми не нарощуємо виробництво достатньо швидко ані для потреб України, ані для власного переозброєння. Для України кращим варіантом були б власні аналоги, що не залежать від постачання зі США.
Україна дуже залежить від європейської фінансової підтримки своїх збройних сил, оборонного виробництва й дедалі більше – економіки. Економічні збитки від російських ударів накопичуються, і до дедалі більших воєнних потреб додається необхідність збільшувати європейську бюджетну та економічну підтримку.
Ці удари також завдають шкоди українському оборонному виробництву. Підприємства зазнають ударів, хоча про це не надто багато говорять. Великі виробничі об'єкти мають бути поза досяжністю російських ударів. Усе це коштує грошей. Виробничі потужності в Україні є; проблема була в капіталі.
Росію також обмежують можливості оборонної промисловості. Вона продовжує нарощувати виробництво балістичних ракет, застосовувати нові легкі крилаті ракети та розширювати виробництво реактивних ударних дронів. Але її обмежує доступ до імпортних компонентів, наприклад легких реактивних двигунів. Багато чого надходить із Китаю або через Китай, і питання в тому, скільки компонентів Росія може отримати цим шляхом.
Щодо особового складу, то справжня проблема Росії полягає в застосуванні військ. Із 2023 року її військо зросло приблизно до 700 000 осіб, розгорнутих в Україні та поблизу неї. Протягом останніх трьох років вона мала величезну перевагу в живій силі. Проблема не в щільності військ на полі бою, а в тому, як їх застосовують.
Українська оборона створила парадокс: у міру зростання російського угруповання зменшувалася кількість військових, яких воно могло ефективно застосовувати на тактичному рівні. Масштаб наступальних дій скорочувався зі зростанням щільності військ. Останні півтора року ми бачимо переважно просочування окремих солдатів, малих вогневих груп і штурмових груп та поодинокі атаки на легкій моторизованій чи броньованій техніці.
Навесні та восени, приблизно в жовтні-листопаді, погана погода може знижувати ефективність дронів і дозволяти атаки майже батальйонного масштабу. Але зазвичай це не злагоджені батальйони, а кілька рот, зібраних із різних підрозділів, і такі атаки переважно не мають успіху.
Росія має великі сили безпілотників, які розвиваються, але решта її війська не може скористатися перевагами, які вони створюють. Саме тому я не вважаю особовий склад її головною проблемою. Набір не зростає, але Росія не так уже й погано виконує свій план – здається, близько 409 000 контрактників цього року. Проблема у втратах, а не просто в наборі, хоча з набором теж є труднощі.
Навіть якби Росія набрала більше людей або отримала ще 100 000 завдяки чомусь на кшталт часткової мобілізації, це не розв'язало б проблеми застосування цих сил. Вона надто зосередилася на спробах прогризати фронт і долати українську зону ураження дронами за допомогою розосереджених атак. Вона зробила ставку на кількість, очікуючи, що українські рубежі зрештою обваляться й відкриють можливість для прориву. Цього не сталося, а віддача зменшувалася.
Росія експериментує, зокрема з деякими, на перший погляд, новаторськими механізованими атаками. Але вона не може робити цього в масштабах, які змінювали б загальну динаміку на фронті. Розгортання додаткових сил не розв'язує основної проблеми. По інший бік лінії фронту Україна обороняється переважно дронами й невеликими піхотними постами, розміщеними в глибину оборони вздовж лінії зіткнення, що здебільшого являє собою сіру зону.
Перепрошую за довге пояснення, але це важливо: на мою думку, головні обмеження для Росії – економічні та промислові. Витрачати більше грошей на набір більшої кількості людей не допоможе розв'язати її проблеми на землі, якщо вона докорінно не змінить спосіб ведення бойових дій.
Джон Файнер: Обом сторонам, схоже, справді бракує капіталу. Можна було б очікувати, що Україна матиме перевагу, зважаючи на більшу доступність приватного капіталу в країнах, які її підтримують, але побачимо, як це розвиватиметься.
Чи може війна тривати й у 2028 році?
Джейк Салліван: Те, що Росія наростила свої сили й водночас стала менш ефективною, не всім зрозуміло. Я сам не до кінця це розумів, доки ви не пояснили. З огляду на всі ці обмеження, чи триватиме війна через два роки від сьогодні?
Майкл Кофман: Перша моя відповідь: сподіваюся, що ні. Друга: конвенційні війни зазвичай тривають довше, ніж очікує більшість людей. Їм властива патологічна логіка безповоротних витрат.
Якщо нічого не зміниться в зовнішній матеріальній підтримці Росії чи України, я безперечно очікую, що війна триватиме й у 2027 році. Ця підтримка – велика невідома, і ми не знаємо, що станеться деінде. Інші війни не чекають, як показала наша війна з Іраном: вона істотно впливає на цей конфлікт і на нашу увагу до нього. Наступного року ми, можливо, всі говоритимемо про те, як луснула бульбашка штучного інтелекту, або про якусь іншу подію.
Щодо 2028 року я менш упевнений. Дивлячись на обмеження обох сторін, я дедалі більше сумніваюся, що війна дотягнеться до 2028 року. Але мушу зробити застереження: кілька років тому я сумнівався, що вона дотягнеться до 2027 року. Як і будь-який аналітик, я сперечаюся сам із собою. Дивлюся на власні минулі прогнози й визнаю, що, можливо, війна все ж триватиме аж до 2028 року.
Для Росії це, по суті, війна зі спадною віддачею. Головна проблема в тому, що її переговорна позиція залишається цілком неспівмірною з військовими результатами. Вона більше спирається на результати, яких Росія хотіла б досягти, ніж на те, чого вона досягла. Завдання – переконати й примусити Москву знизити свої вимоги до рівня, прийнятного для України та ближчого до реального перебігу війни.
Джейк Салліван: Якщо до кінця 2027 року відбудеться припинення вогню, то воно ймовірніше стане результатом перегляду позиції Росії чи перегляду позиції України?
Майкл Кофман: Безперечно, Росії. Україна переглянула свою позицію торік і перейшла до того, що, на мою думку, по суті означає припинення вогню вздовж нинішньої лінії контролю, подальший політичний процес для розв'язання решти питань і, в ідеалі, повернення людей та дітей, викрадених з окупованих територій. Загалом це і є українсько-європейський консенсус.
Отже, припинення вогню стало б наслідком того, що російське політичне керівництво – скажімо прямо, Володимир Путін – перегляне свою оцінку війни.
Але є й інше питання: чи втримається припинення вогню, чи ми побачимо чергове продовження війни? Це вже продовження війни 2014 року після того, як два припинення вогню не привели до політичного розв'язання.
Я сумніваюся, що припинення вогню буде тривалим і приведе до політичного врегулювання. Знаю, це звучить песимістично, але якщо Путін залишиться при владі, ми цілком можемо побачити третю ітерацію цієї війни. Аркуш паперу зі словами "припинення вогню" не означає, що ви забезпечили тривале припинення вогню чи врегулювали війну. Такі угоди в нас уже були, але політичного розв'язання не принесли.