У розмові про конфлікт довкола Волинської пам'яті та взаємні претензії Варшави і Києва засновник аналітичного центру Strategy&Future Яцек Бартошяк несподівано відходить від сьогочасної політики до значно фундаментальнішої тези: у Польщі та України, хоч би як сильно вони зараз сварилися, просто немає альтернативи одна одній.
«Українці й поляки потрібні одне одному — щоб ні німці, ні росіяни не правили тут. І щоб вийти з макроекономічної, господарської периферійності — адже ми в Mitteleuropa, а вони в радянській чи російській системі», — заявив аналітик в інтерв'ю каналу Otwarty.
За думкою Бартошяка, йдеться не про сентиментальне братерство народів, а про холодну геополітичну необхідність. Обидві держави розташовані в зоні, яку він називає історично «периферійною» — території, чия доля століттями вирішувалася не у Варшаві й не в Києві, а в Берліні та Москві. Єдиний шанс вирватися з ролі молодших партнерів — побудувати самостійний «пояс» між Балтійським і Чорним морями, здатний врівноважити тиск одразу з двох боків.
Саме цю ідею, за словами Бартошяка, ще в міжвоєнний період сформулював польський географ Еугеніуш Ромер, а у XX столітті розвинули Юзеф Пілсудський та Єжи Ґедройць — концепцію Міжмор'я як самостійного геополітичного суб'єкта Центрально-Східної Європи. Але, підкреслює аналітик, історія показує, наскільки важко ця ідея реалізується на практиці: «Саме тому це Міжмор'я історично так важко реалізовується, як писав Ромер — що спалахують такі речі, як зараз. Або конфлікти з Хмельницьким, які теж почалися, по суті, на порожньому місці, за мірками того часу».
Відсилання до повстання Богдана Хмельницького тут не випадкове. Як зазначає Бартошяк, конфлікт середини XVII століття теж починався з приватних, здавалося б, другорядних образ і суперечок — а закінчився громадянською війною всередині Речі Посполитої, взаємним виснаженням поляків і козаків і врешті-решт посиленням Росії, якій у 1654 році присягнули козацькі полковники за Переяславською угодою. Аналітик бачить у нинішньому сплеску емоцій довкола Волині тривожну луну тієї самої логіки: символічна сварка, яка об'єктивно не вигідна жодній зі сторін, але яку обидві сторони продовжують розкручувати, керуючись емоціями, а не розрахунком.
Висновок, який Бартошяк робить із цієї паралелі, звучить радше як застереження, ніж як розрада: у Польщі та України немає розкоші довго сваритися. Поки Варшава і Київ з'ясовують, хто кому більше винен і хто першим завдав образи, реальні геополітичні вікна можливостей — на білоруському напрямку, у відносинах зі США, у питанні місця регіону в новій архітектурі безпеки — закриваються без їхньої участі. І якщо конфлікт пам'яті не вдасться перевести у русло раціонального діалогу, попереджає аналітик, повториться той самий сценарій, що і три з половиною століття тому: взаємне виснаження замість спільного виходу з периферії.