Відомий американський історик, професор стратегічних досліджень Університету Сент-Ендрюса (Шотландія) Філліпс О'Брайен у тижневому огляді доводить, що росія поки не має дієвої відповіді на українську кампанію далекобійних ударів по нафтовій інфраструктурі: атаки на нафтопереробні заводи прискорюються, а частка виведених з ладу потужностей, за різними оцінками, сягає від третини до понад 40%. О'Брайен звертається до двох нещодавніх аналітичних звітів – Кільського інституту та Центру стратегічних і міжнародних досліджень (CSIS), які незалежно один від одного підтверджують, що нинішня модель ведення війни є економічно виснажливою для росії, а людські втрати й темпи просування – катастрофічно неспівмірні. О'Брайен переконаний, що саме здатність чи нездатність Кремля відповісти на українську далекобійну кампанію, а не риторика санкцій, визначатиме економічну долю путінської воєнної машини.
Перш ніж перейти до огляду, хочу повідомити, що на Substack Live відбулося обговорення з Андрієм Загороднюком та Едвардом Стрінгером стратегії розвитку українських повітряних сил, реалізацію якої вже можна спостерігати.
Ключовою складовою цієї стратегії є пов'язані між собою кампанії українських далекобійних і середньодальних ударів, які – і це не віщує росії нічого доброго – продовжують розширюватися. Щойно оприлюднено український аналітичний матеріал про шкоду, завдану російській нафтовій галузі за червень: якщо наведені в ньому дані правдиві, це означає, що за відсутності російської відповіді фінансова криза воєнної економіки росії настане радше раніше, ніж пізніше (детальніше – в останньому розділі). Тезу про те, що рано чи пізно росія відповість, повторюють давно, проте для путіна питання стоїть гостро: відповідь потрібна найближчим часом. У певному сенсі темпи циклу адаптації в цій війні часто перебільшують, і українці сподіваються, що саме цей випадок є винятком.
Також у тижневику йтиметься про дві інші теми. Індія завжди була зручним індикатором того, наскільки серйозно світ сприймав трампівські санкції проти росії. Тепер маємо відповідь за червень. Інша тема – два нещодавно оприлюднені звіти, які варто прочитати; обидва можна безкоштовно завантажити. Розглянемо все послідовно.
Чи здатна росія відповісти?
Минулий тиждень дав один із найяскравіших прикладів контрасту в далекобійній війні, про яку йшлося в огляді два тижні тому. росіяни продовжили атакувати цивільні об'єкти в Україні, завдавши минулого тижня (в ніч із середи на четвер) масованого удару по Києву, який серйозно пошкодив низку багатоповерхівок, забрав життя 30 людей і поранив ще більше. Лише по Києву було випущено щонайменше 28 балістичних ракет – рекордну кількість.
Українські рятувальники в одній із будівель Києва, що зазнала російського удару.
Це підтверджує: головний спосіб, яким росіяни намагаються протидіяти українським далекобійним ударам, – нарощування ударів по цивільному населенню. Вони дедалі частіше застосовують балістичні ракети проти нестратегічних цілей. росіяни розуміють, що в України залишилося дуже мало ракет Patriot, а отже, зараз їхні ракети мають більше шансів прорватися до цілі, ніж раніше. Українська сторона підтверджує це, закликаючи європейських партнерів допомогти отримати будь-які доступні Patriot.
Якщо партнери не активізуються, ночей, подібних до середи, буде більше.
Так само зростатиме кількість українських ударів, яким росіяни, схоже, не в змозі протидіяти. Ба більше, потребу росіян у відповіді можна назвати навіть нагальнішою, ніж потребу України, адже українці нарощують кампанію далекобійних ударів, і вона завдає серйозної стратегічної шкоди. Минулого тижня зафіксовано щонайменше чотири масштабні українські удари по російських нафтових об'єктах. Нижче наведено ті з них, щодо яких є підтвердження.
● Ніч 27-28 червня – Слов'янський нафтопереробний завод (Краснодарський край) та Ярославський НПЗ. Зеленський оголосив про удари по двох заводах. Губернатор Краснодарського краю Кондратьєв підтвердив пожежу на заводі через уламки дрона; загинула одна людина. Завод переробляє близько 4 мільйонів тонн нафти на рік і є ключовим джерелом експортної продукції (мазуту, сирої нафти, суднового палива) через чорноморські порти. Удар по Ярославлю (близько 700 км від кордону) росіяни прямо не підтвердили, хоча керівник регіону повідомляв про перекриття доріг через ранкову атаку українського дрона. Пізніше Міноборони України заявило, що у Слов'янську знищено чотири резервуари (35 000 м³), пошкоджено ще дев'ять, а також установку первинної переробки нафти. Саме ці удари змусили путіна вперше публічно визнати "дефіцит" пального.
● Ніч 30 червня – 1 липня. Уфимський нафтопереробний комплекс (Башкортостан), другий удар за тиждень. Зеленський підтвердив атаку; на відстані близько 1300 км від лінії фронту Україна вразила один із найбільших нафтопереробних центрів росії та найбільшого виробника мастил у країні.
● Ніч 1-2 липня. "Лукойл-Нижегороднафтооргсинтез", Кстово (Нижегородська область). Масштабний удар. Генштаб ЗСУ заявив, що українські сили вразили один із найбільших НПЗ росії на схід від Москви, спричинивши пожежу; це четвертий за величиною НПЗ росії, другий за обсягом виробництва бензину і найбільший завод "Лукойлу", який після удару, за наявними даними, знову зупинив роботу.
● Ніч 3-4 липня. Нафтовий термінал у Санкт-Петербурзі та порт у Виборзькій затоці (Висоцьк). Незвично, але обидва випадки підтвердила саме російська сторона: губернатор Бєглов повідомив про "масштабну" атаку дронів на міський нафтовий термінал, а губернатор Ленінградської області Дрозденко – про удар дрона по території порту Висоцьк на Балтиці.
Ці атаки свідчать: на межі червня й липня Україна нарощує темпи ударів по нафтовій інфраструктурі росії. У червні, за українськими заявами, було вражено 11 різних нафтопереробних заводів та чимало супутніх нафтових об'єктів – і це на додачу до 18 сукупних ударів по НПЗ та паливній інфраструктурі у травні.
Наслідком усього цього стали черги за дефіцитним бензином, які тепер можна побачити по всій росії. За українськими заявами, вдалося зупинити понад 42% російських нафтопереробних потужностей, тоді як інші аналітики говорять радше про близько третини. У певному сенсі ця розбіжність не надто важлива. Загальний тренд однозначний: дедалі більше українських ударів на дедалі більшій відстані, дедалі більше влучань по життєво важливих об'єктах – і це запускає спіраль, що посилює падіння російських нафтових доходів.
Тепер головне питання – чи спроможна росія знайти відповідь. Уже кілька місяців лунають твердження, що рано чи пізно росія винайде спосіб послабити ефективність українських ударів. Інакше кажучи – що цикл адаптації перемкнеться на користь росії.
Однак це може бути хибним прочитанням реального циклу адаптації в цій війні. В одному сенсі він справді був блискавичним – особливо щодо малих дронів короткого радіуса дії. Вони змінюються майже безперервно, і в різні періоди стверджували, що кожна нова система має лише кілька місяців, а іноді й тижнів оперативної придатності, перш ніж ворог знайде спосіб її нейтралізувати.
Проте це не стосується далекобійних ударів і протиповітряного перехоплення. Тут цикли адаптації виявилися значно довшими. Українці роками покладалися на Patriot як на основний засіб перехоплення найскладніших цілей. Лише тепер розпочалися серйозні спроби створити європейську, неамериканську альтернативу – і на це знадобиться ще чимало часу.
Так само й адаптація у сфері далекобійних ударів виявилася доволі тривалим процесом. Україна почала обмірковувати кампанію, яку ми спостерігаємо сьогодні, ще у 2023 році, і знадобилося майже три роки, щоб дійти до нинішнього стану. Це підтверджують і окремі системи. Про українську крилату ракету "Фламінго" FP-5 світові оголосили майже 11 місяців тому, і лише тепер вона, схоже, починає діяти з певною ефективністю.
Отже, якщо дивитися загалом, адаптація і в далекобійних ударах, і в перехопленні відбувається значно повільніше. І це має неабияк тривожити росію. Немає жодних ознак того, що в неї з'являються новіші, ефективніші системи перехоплення або спроможність суттєво наростити виробництво засобів ППО. Що ми точно знаємо: навіть щільно прикриті райони, такі як Москва, не є невразливими.
Потреба росії у відповіді на українську далекобійну кампанію є нагальною вже зараз. Якщо від 33% до 43% російських нафтопереробних потужностей уже виведено з ладу, а українські удари по нафтових об'єктах і надалі можуть посилюватися, нафтова криза стане неминучою.
Наголошуючи на швидких циклах адаптації для одних систем, можна не помітити значно довшого циклу для інших. Упродовж цієї війни неодноразово виникали поверхові припущення, які визначали суспільне сприйняття подій. Можливо, це – ще одне з них.
Не варто вважати, що російська відповідь неминуче наближається, доки цьому не буде реальних доказів. Наразі побачити такі докази складно.
Індія показує, наскільки фіктивними є американські санкції
Китай та Індія завжди були найкращим індикатором того, наскільки дієві (чи недієві) американські нафтові санкції проти росії. Разом ці дві держави купують у росії значно більше нафти, ніж будь-яка інша пара країн, і обидві, у той чи інший спосіб, вважаються стратегічними партнерами росії. Китай, найбільший покупець російської нафти, ніколи особливо не зважав на санкції Трампа. У січні 2026 року, ще до того, як нова війна в Ірані змінила глобальний попит, китайські закупівлі російської нафти різко зросли.
У Пекіні цілком слушно розрахували, що Трамп надто побоюється Китаю і надто прихильний до путіна, щоб зробити бодай якийсь реальний крок для примусового виконання санкцій проти китайських компаній. І вони мають рацію: упродовж 2025 року Трамп неодноразово визнавав, що не має реальних важелів впливу на Китай.
Індія спершу продемонструвала дещо інакшу картину. Коли санкції вперше оголосили в другій половині 2025 року, Індія продовжила закуповувати російську нафту у великих обсягах – навіть пришвидшивши закупівлі одразу після запровадження санкцій. На початку 2026 року Індія підстрахувалася й дещо скоротила закупівлі російської нафти, вичікуючи, як діятимуть США.
Війна Трампа з Іраном швидко поклала край цій індійській обережності: щойно почалися американські бомбардування, Індія одразу почала скуповувати стільки нафти, скільки могла. Тепер, коли ця війна перейшла у режим припинення вогню, а американські санкції нібито знову набули чинності 17 червня, можна було б очікувати повернення індійської обережності. Але це було б помилковим припущенням. Опубліковані підсумкові дані Індії за весь червень фіксують рекордні закупівлі протягом усього місяця.
Нижче наведено графік індійських закупівель російської нафти з вересня 2025 року по червень 2026-го, побудований на основі даних Kpler там, де вони доступні, та оцінок з інших матеріалів у решті випадків.
Як ідеться в одному зі звітів, Індія тепер буквально "об'їдається" російською нафтою: із травня, коли американські санкції фактично послабили, обсяги індійських закупівель у росії різко зросли. Нижче наведено кілька ключових тез із матеріалу Reuters.
Індійський уряд також офіційно заявив, що й надалі закуповуватиме російську нафту незалежно від статусу будь-яких американських санкцій. Це рішення отримало напрочуд мало уваги в медіа, хоча заслуговує на значно більшу.
США виявилися настільки слабкими, а інші великі держави настільки впевненими в тому, що Трамп ніколи насправді не завдасть шкоди путіну, що вони вже ігнорують американські санкції і робитимуть це й надалі.
Понад те, це показує: голосні заяви про те, що Трамп нібито дуже боляче вдарить по росії, з постійними посиланнями на вкрай слабкі санкції проти "Лукойлу" та "Роснєфті", більше не мають під собою підстав. Фактично Трамп створив для покупців російської нафти ситуацію повної вседозволеності.
Саме тому в підсумку саме українська далекобійна кампанія, згадана вище, і спроможність росії їй протидіяти визначатимуть економічну долю путінської воєнної машини. У 2026 році США загалом стали величезною підтримкою для путінської воєнної машини. Війна Трампа з Іраном до травня принесла росії додаткові 15 мільярдів доларів. Це наразі відтермінувало кризу. Водночас це остаточно розвіяло будь-які сподівання, що американські санкції справді варто сприймати серйозно.
Те, що дав Трамп, зрештою доведеться забирати Україні.
Два звіти, варті прочитання
Останніми днями вийшло кілька дуже цікавих досліджень щодо економічного та військового стану війни. В обох випадках ці звіти перетинаються з темами, порушеними в цьому та попередніх оглядах. Обидва звіти безкоштовні й доступні для повного завантаження, тож їх можна прочитати цілком у зручний час.
Перший – звіт Кільського інституту під назвою "Ендшпіль: стан російської економіки".
Автори звіту (за яким стоїть доволі авторитетна команда) розкладають по поличках економічну скруту росії: доходи не встигають за ненаситними потребами воєнної економіки. Коротко кажучи, автори доходять висновку, що нинішній стан російської воєнної економіки є "неспроможним до тривалого існування". росія фактично живе з коліс, вичерпавши всі свої резерви (путін розтратив увесь колись великий фонд національного добробуту), і може фінансувати війну практично лише за рахунок продажу енергоносіїв. Це означає, що в європейських партнерів України з'являється можливість зруйнувати нинішній стратегічний план росії.
Автори констатують: нинішня макроекономічна позиція росії є неспроможною до тривалого існування – високі відсоткові ставки душать економіку, тоді як м'яка бюджетна політика та квазіфіскальні операції підтримують оборонний сектор; дефіцит бюджету за перший квартал 2026 року вже перевищив річний план лише за три місяці; тепер вибір стоїть між бюджетною консолідацією або монетарним пом'якшенням, яке призведе до ще вищої інфляції. Надалі вирішальною змінною для економічних перспектив залишаються експортні доходи від продажу сировини: за вичерпаних бюджетних резервів воєнний потенціал росії тепер тісніше, ніж будь-коли, прив'язаний до доходів від експорту вуглеводнів.
Другий звіт підготували Сет Джонс і Райлі Маккейб із Центру стратегічних і міжнародних досліджень (CSIS); він має назву "російська кров і скарбниця: зростаючі витрати путінської війни" ("Russian Blood and Treasure: The Ballooning Costs of Putin's War"). Для повної прозорості: автор цього огляду є науковим співробітником CSIS.
Це черговий випуск регулярної серії про російські втрати у війні. Спираючись на дані, автори змальовують картину дедалі більших втрат російських солдатів і дедалі менших територіальних здобутків росії за останні кілька місяців. Вони свідомо намагаються вийти за межі поодиноких свідчень, якими надто часто послуговуються аналітики, описуючи стан війни, і натомість підрахувати реальний стан справ. Автори навіть намагаються вписати російські "просування" останніх півтора року в історичний контекст – зокрема за допомогою наведеної в звіті діаграми.
На думку авторів, спосіб, у який росія веде цю війну, є вражаюче витратним порівняно з тим, чого вона цим досягає. Їхній висновок, як і висновок Кільського звіту, полягає в тому, що цей момент справді дає справжнім партнерам України можливість скористатися провалами росії.
Залишається лише сподіватися, що вони цією можливістю скористаються.
Джерело