Старша технічна аналітикиня у сфері оборони Бринн Таннегілл у виданні The Bulwark стверджує, що ані російсько-українську війну, ані війну США з Іраном нині неможливо завершити самими переговорами, оскільки сторони все ще вірять у власні шляхи до перемоги. На її думку, умови миру визначатиме насамперед ситуація на полі бою та здатність сторін продовжувати боротьбу, а не дипломатичний процес сам по собі. Україна й Іран ведуть війни, які сприймають як боротьбу за виживання, тоді як росія та США втягнулися у війни за власним вибором, із яких їм дедалі важче вийти. Звідси висновок: Захід наблизить мир не тиском на Україну заради компромісу, а допомогою їй у досягненні якомога вагоміших успіхів.
Легко розпочинати війни, і значно важче їх закінчувати. Це урок, який нині засвоюють і Дональд Трамп, і путін – значною мірою з тих самих причин. Обидва розпочали війни за власним вибором, виходячи з припущення, що зможуть завдати обезголовлювальних ударів, домогтися вигідної для себе зміни керівництва й зрештою встановити контроль над маріонетковою державою. Трамп, очевидно, мав перед очима Венесуелу; путін, імовірно, розраховував на сценарій, радше схожий на Чечню чи Білорусь. Натомість обидва загрузли в трясовині, з якої не можуть вибратися шляхом переговорів.
Попри це, чимало західних аналітиків інстинктивно закликають до переговорів в обох випадках. Це помилковий підхід. Він ґрунтується на припущенні, що можливий результат, вигідний усім, а далі від цього хибного припущення вибудовують усю логіку. У війні з Іраном і в російсько-українській війні саме ситуація на полі бою визначить, коли й як закінчиться війна та чи відбудуться переговори взагалі, а не навпаки.
Щоб зрозуміти, чому так, варто замислитися, з яких причин закінчуються війни. Загалом таких причин п’ять, і кожної з них окремо може бути достатньо: одна зі сторін більше не здатна чинити опір; одна зі сторін досягає своїх цілей; одна зі сторін вирішує, що ціна поступки нижча за ціну продовження боротьби; одна зі сторін просто втрачає волю до боротьби; або обидві сторони доходять висновку, що шляху до перемоги немає.
Доки обидві сторони зберігають здатність і волю воювати, війна триватиме. Якщо хоча б одна сторона вважає, що має правдоподібну теорію перемоги, вона не захоче йти на істотні поступки за столом переговорів. Що переконливіша й реалістичніша така теорія перемоги, то ширшими й жорсткішими будуть вимоги.
У сучасну добу сторона, що програє, рідко буває цілковито розгромлена й позбавлена змоги продовжувати боротьбу. У випадку Сполучених Штатів і демократій загалом війни закінчуються або тоді, коли досягнуто обмеженого, але чітко визначеного набору цілей (наприклад, звільнення Кувейту, захоплення Мадуро чи Нор’єги), або коли громадська думка налаштовується проти війни й політики вирішують, що час припиняти бойові дії – зі стратегічних чи політичних причин, а часто – з обох водночас.
Те, чи вирішить країна припинити воювати і коли саме, залежить від того, чи є ця війна війною за виживання, чи війною за власним вибором. Важить і те, хто ухвалює таке рішення: нерідко війна за виживання для авторитарного правителя або правлячої групи є війною за власним вибором для самої країни, тож демократичний чи автократичний характер держави також впливає на те, як вона укладає мир. Коли демократії ведуть війну за власним вибором, суспільна підтримка зазвичай швидко тане. Натомість, коли демократія воює за національне виживання, її громадяни триматимуться за будь-яку надію й продовжуватимуть боротьбу.
З автократіями дещо інакше: ведучи війну за власним вибором, вони можуть продовжувати її незалежно від того, популярна вона чи ні. Саме так відбувається у війні росії проти України. Якщо автократ вважає, що поразка коштуватиме йому влади, він може й далі кидати на фронт старих чоловіків і юнаків – аж до перемоги або краху. В автократії долю правителя чи правлячої еліти прирівнюють до долі країни, тому навіть війну за власним вибором можна вести так, ніби це війна за національне виживання, як було під час тривалої, кривавої та спустошливої війни Саддама Хусейна проти Ірану.
Це чимало теорії, але вона потрібна, щоб пояснити, яке нині становище мають росія й Україна, а також Сполучені Штати та Іран. Ці дві ситуації схожі, однак між ними є кілька принципових відмінностей.
По суті, і Сполучені Штати, і росія розпочали війни за власним вибором, із яких тепер не можуть легко вийти. У росії історично дуже погані речі трапляються з правителями, які програють війни, а путін, за повідомленнями, розглядає можливість нової масової мобілізації, попри потрясіння й невдоволення, які вона спричинить. Трамп стоїть перед загрозою втратити і Палату представників, і Сенат та не відкидає оголошення надзвичайного стану, щоб правити указами й переписати виборчі правила задля фальсифікації виборів.
Інакше кажучи, і російський, і американський лідери загрузли у війнах, у яких, схоже, не можуть перемогти, а щоб відтермінувати наслідки поразки, обидва готові вдатися до кроків, здатних спричинити масштабні заворушення. Ключова відмінність між країнами полягає в тому, що росія все ще має певною мірою реалістичний шлях до перемоги. Вона могла б застосувати величезну кількість керованих авіабомб і балістичних ракет для масованих ударів по містах, інфраструктурі та укріпленнях, а також додатково мобілізувати 300 000 – 500 000 військовослужбовців. Це перевантажило б українську оборону, хоча ціною жахливих втрат серед російських військ. Це, можливо, дало б росії змогу досягти територіальних цілей – захопити Донецьку та Запорізьку області. Саме ця невелика ймовірність лежить в основі непоступливої переговорної позиції росії.
У Сполучених Штатів немає такого виразного шляху до перемоги. Трамп діє не як автократ і не як демократичний лідер, а як щось проміжне: він розпочав війну за власним вибором, не визначивши чітких цілей і не заручившись політичною підтримкою, але його можливості обмежені, доки він усе ще мусить зважати на ставлення до війни членів власної партії та американців загалом. Запаси деяких критично важливих видів озброєнь США виснажені, а американська економіка й армія не пристосовані до наземного вторгнення в Іран – схоже, одного з небагатьох способів гарантувати свободу судноплавства через Ормузьку протоку без застосування зброї масового знищення, хоча й ціною величезних витрат. Якщо не брати до уваги застосування ядерної зброї, навіть найінтенсивніша повітряна кампанія не здатна змусити іранців відкрити протоку. Саме тому Сполучені Штати дають зрозуміти, що можуть погодитися на вимоги Ірану, які до початку війни здавалися немислимими, наприклад, дозволити Ірану контролювати рух суден до Перської затоки й стягувати плату за прохід.
На протилежному боці в цих двох конфліктах Україна та Іран ведуть війни за виживання. Для України це війна за національне, культурне й політичне виживання, а не лише за збереження правлячого режиму. Обидві країни воюють, так би мовити, на власній території й готові терпіти надзвичайні нестатки заради перемоги; обидві також мають власне бачення того, як цієї перемоги досягти.
Український план передбачає знищення російських військових і завдання росії жахливих втрат за кожен метр захопленої землі. Він також передбачає підрив російської економіки та примушення російської влади вдатися до масової мобілізації. Досягнення цих стратегічних цілей змусить путіна порушити суспільний договір із росіянами, за яким вони обміняли свободу на вищий рівень життя та міжнародний престиж. Можливо, існує межа того, скільки війни готове терпіти російське суспільство; саме тому путін так неохоче оголошує нову мобілізацію, відправляє строковиків в Україну чи навіть називає війну війною.
І росія, і Україна вважають, що можуть перемогти, а їхні вимоги фактично не перетинаються. Тому переговорне врегулювання нині неможливе. Найкраще, що Захід може зробити для досягнення миру, – допомогти Україні якомога далі просунутися до перемоги протягом наступного року.
Що ж до Ірану, його план перемоги простий: тримати протоку закритою щонайменше до кінця президентського терміну Трампа й дивитися, як він безпорадно викручується. Трамп не може нічого з цим вдіяти військовими засобами й водночас не готовий задовольнити максималістські вимоги Ірану. Орел – виграє Іран; решка – програє Трамп.
Іран має теорію перемоги й дотримуватиметься її, доки вона здаватиметься життєздатною, наполягаючи на своїх непомірних вимогах, поки Трамп залишається при владі. А Сполучені Штати не мають прийнятного виходу з халепи, яку самі створили: залишилися лише різка ескалація або принизливі поступки.
Джерело: The Bulwark