Обмін нагородами як симптом кризи
У відповідь на рішення Президента Навроцького позбавити Володимира Зеленського Ордена Білого Орла пішла серія заяв від представників українського владного табору про повернення польських нагород. Свій Офіцерський хрест повернув міністр Сибіга, те саме зробив генерал Буданов, голова Адміністрації Президента України, і посол, який проживає в Польщі, Василь Боднар — цей жест, безперечно, не полегшить йому виконання місії. Це скоординована акція, а не вияв стихійного обурення, і тому слід очікувати подальших подібних кроків.
У зв'язку з цим варто звернути увагу на кілька обставин. По-перше, польська сторона утрималася від рішення про позбавлення нагороди, давши Києву понад тиждень на можливий перегляд фатального для двосторонніх відносин рішення про надання одному з воєнних формувань назви «Героїв УПА». Польські політики — зокрема такі далекі від нинішнього президентського табору, як Александр Кваснєвський, — висували компромісні пропозиції, які, мабуть, могли бути прийняті у Варшаві. Попри сплив строку, Зеленський так і не прийняв жодного рішення.
Саме це зволікання надає ситуації нового контексту. Воно буде інтерпретовано схоже з відсутністю офіційних вибачень — не кажучи вже про компенсацію — за Пшеводув, провальний виступ Зеленського в ООН, відсутність Польщі в Проекті «Фрея» або «посадку» прем'єра Туска до окремого вагона, щоб він не їхав разом із Мерцем, Стармером і Макроном. Цей ланцюг образ і проявів зневаги буде сприйнятий у Варшаві як свідчення відсутності поваги.
Така інтерпретація важлива й з іншої причини. Подібна позиція Києва буде розцінена польським політичним класом — незалежно від політичної орієнтації — як однозначне поховання шансів на стратегічний союз. Його будівництво не було легкою справою, але одне можна сказати впевнено: нічого не вдасться, якщо потенційні союзники такої співпраці не хочуть.
І Буданов, і Сибіга стверджують, що Президент Навроцький, позбавляючи Зеленського ордена, образив не цього українського політика, а весь воюючий і скривавлений народ. Якщо прийняти таке трактування — в офіційній промові Навроцький розмежовував ставлення Варшави до Зеленського і до українців та їхньої боротьби — то в яких категоріях розуміти рішення Буданова, Сибіги та, напевно, багатьох інших? Вони хотіли дати ляпаса Навроцькому чи польському народу?
Принагідно читаю десятки — а їх, мабуть, сотні й тисячі — сповнених ненавистю коментарів на адресу Польщі й поляків. Польщу називають у них «гієною народів», державою, яка керується подвійними стандартами; поляки постають зграєю невдячних кон'юнктурників, які не хочуть зрозуміти, що Україна, воюючи з Росією, платить кров'ю заради безпеки поляків.
Питання «вдячності» або її відсутності присутні в публічному дискурсі обох наших суспільств. Читав і пренебрежливі записи про те, що поляки не наважилися забрати Білого Орла в Катерини II чи Муссоліні, а в Зеленського — наважилися. Найчастіше це писали люди, які в наступному реченні доводили, що Україна має право обирати собі історичних героїв і вільно формувати пантеон пам'яті, і що «поляки не будуть писати їм історію».
Зміна динаміки: від екзистенційної залежності до політичного розрахунку
Я не хочу писати про емоції — наші відносини перебувають у кризі, а їх відновлення не буде легкою справою. Слід говорити про стратегію і розуміти природу взаємних відносин крізь цю призму.
Мені здається, що багато представників української еліти не розуміють ситуації або сприймають її неповно. Тому варто викласти все з самого початку.
Правдою є те, що Україна, воюючи й несучи втрати кров'ю, стримує Росію, сприяючи стабілізації ситуації в регіоні. Якби Україна зазнала поразки й опинилася підпорядкованою Москві, геостратегічне становище Польщі різко погіршилося б. З цієї причини політичні еліти Польщі — а в лютому 2022 року у Варшаві правили праві — негайно і в великих масштабах надали Україні допомогу. Реакція суспільства на хвилю біженців була жестом серця, але відправка танків і ешелонів з боєприпасами була елементом холодного політичного розрахунку. Варшава діяла у власних, добре зрозумілих інтересах.
Проте тепер, на п'ятому році війни, ситуація інша. Чи реальний сценарій поразки України? У довгостроковій перспективі — можливо, але сьогодні? Ні. Україна війну не програє, і немає сигналів, що несприятливий сценарій має реалізуватися. А це означає, що підтримка Варшави більше не має екзистенційного значення.
Подібну оцінку ситуації видно як у політиці Києва, так і Польщі. Чи припинить Україна воювати через конфлікт з Польщею? Звісно ні — а це знецінює аргументацію української сторони про боротьбу «за нашу і вашу» свободу.
З погляду польської стратегії найнебезпечнішим сценарієм було б підпорядкування Києва Москві. Другий, не менш загрозливий — «грузинський варіант»: Київ обирає шлях, яким сьогодні йде Тбілісі — рівень ворожості з Росією не знижується, але це не означає автоматичного зв'язування російських сил. Можлива нормалізація на лінії Київ–Москва була б потенційно небезпечною для Варшави, бо Україна перестала б утримувати Росію і змінилося б співвідношення сил на східному фланзі НАТО.
Якщо Україна все одно воює з Росією, то незалежно від політики Варшави змушує Кремль враховувати цей чинник. Парадоксально, але успіхи українських солдатів на фронті змінюють динаміку польсько-українських відносин: Варшава — на відміну від першої фази війни — вже «нічого не мусить». З'являється оптика «зайця без квитка», яку можна порівняти з політикою Угорщини чи Словаччини.
Більше того, Київ більш схильний — так ці кроки сприймаються в Польщі — брати участь у жорсткій грі за власні інтереси, ніж будувати стратегічний союз з Польщею. Будівництво стратегічного союзу потребує певної частки «альтруїзму» в політиці, готовності інвестувати в майбутнє — а для цього насамперед необхідна політична зрілість з обох сторін.
Українська архітектура безпеки: балтійсько-чорноморська концепція
Останні кроки Києва — «ультиматум» Зеленського на адресу Лукашенка, поглиблення співпраці з балтійськими та скандинавськими державами, а також угоди з Туреччиною і країнами Перської затоки — свідчать про будівництво Україною власної стратегічної конструкції. Тільки це не угода Міжмор'я — про будівництво стратегічного блоку між нашими країнами мови нема.
Радше маємо справу з реалізацією чорноморсько-балтійської концепції Юрія Липи, який пропонував союз України з державами як на півночі, так і на півдні. Цей союзницький блок — якщо він буде побудований — має цінність стабілізації регіону і «витіснення» Росії з Європи. З польського погляду успіх України в цій справі рівнозначний появі блоку держав, що відділяють нас від Росії.
Чому це розрізнення важливе? Насамперед тому, що будівництво повоєнного порядку буде пов'язане з умовною угодою двох блоків. Перший — балтійсько-чорноморський: від Фінляндії через балтійські держави до України і Туреччини на півдні. Другий — Європейський Союз, а в стратегічному сенсі — альянс Німеччини, Польщі та тих скандинавських держав, що не межують з Росією.
Угода цих двох геостратегічних альянсів — будованого Києвом і європейського, що обертається навколо осі Берлін–Париж — має цінність стримування Росії і об'єктивно підвищує значущість України, що може бути спокусливим для київських еліт.
З польського погляду таке впорядкування нашої частини Європи означає «безпеку бездіяльності». Нам не потрібно ухвалювати сміливих стратегічних рішень і змінювати пріоритети в зовнішній політиці. Достатньо, щоб «Україна встояла», а Берлін — в довгостроковій перспективі Союз — управляв відносинами на прийнятному рівні. Варшаву не примушуватимуть до політики, реалізація якої перевищує можливості як правлячих, так і опозиції.
Польська економіка і суспільство впораються в новій ситуації. ВВП Німеччини з 2019 року зріс на 0,3%, тоді як ВВП Польщі щороку збільшувався в середньому на 2,9%. Реальний ВВП України ще не досяг рівня 2021 року. Це означає, що саме Польща, а не Німеччина і тим більше не Україна, добре використовує нинішню кризу.
Ризики для стійкості системи
Проблемою з варшавської точки зору є стійкість такого устрою. Може виявитися, що стійкість України і здатність продовжувати війну менші, ніж сьогодні здається.
Друга сфера ризику — стійкість умовного «західного блоку». Вибори до ландтагів Саксонії і Саксонії-Ангальт можуть ознаменувати революцію на німецькій політичній сцені, тим більше що місцева промисловість щомісяця втрачає 15 тисяч робочих місць, а популярність Мерца невисока. Вибори у Франції також можуть ознаменуватися тріумфом політиків радикальних поглядів — лідерами опитувань є представники радикальних формувань з обох сторін.
Тому може виявитися, що західний блок є менш надійним партнером, ніж здається сьогодні, і що в європейських столицях переможе ідея modus vivendi з Росією. Нещодавня суперечка між дуетом Мерц–Макрон і Антоніу Коштою — щодо того, хто розмовлятиме з Москвою — має стати серйозним застереженням для політиків у Варшаві і Києві.
Стабільність «західного блоку» може в довгостроковій перспективі виявитися ілюзією, так само як і готовність Берліна, Парижа чи Лондона до тривалого фінансування військових зусиль України і підтримки суверенітету Києва.
Асиметрія ставок — чому Україна має бути активною
Саме тому стратегічно мислячі представники обох наших народів повинні обговорювати співпрацю і працювати задля досягнення порозуміння. Вісь Варшава–Київ є єдиним реальним, альтернативним варіантом створення регіонального альянсу, здатного стримувати Росію з точки зору політики безпеки.
Система двох стратегічних блоків — чорноморсько-балтійського з Україною в головній ролі і центральноєвропейського з провідною роллю Німеччини — є сьогодні «сильнішою» альтернативою. Але це не знімає побоювань щодо її стійкості. Київ робить ставку на устрій, що умовно іменується в Польщі пронімецьким варіантом. З українського погляду він сьогодні більш перспективний, ніж складний альянс з Польщею.
Проблема полягає в тому, що це асиметричний устрій — з очевидно слабшою роллю України, яка таким чином перетвориться на «державу-буфер». Вона підтримуватиметься Заходом доти, доки відіграватиме роль центру, що зв'язує сили Росії. Закріплення такого дуополію також послаблює перспективи повноцінного вступу України до Союзу.
Асиметрія ставок полягає в тому, що нам для безпечного життя достатньо виживання Заходу. Україна повинна до цього Заходу приєднатися — якщо тільки Зеленському та іншим представникам українського політичного класу це все менше цікаво.
Ця асиметрія означає також, що полякам для досягнення мінімальних національних цілей не потрібно бути активними, будувати нові геостратегічні конфігурації і нести ризики. Українці — навпаки — повинні це робити, якщо хочуть жити в безпеці і свободі.
Концепція Міжмор'я — стратегічного альянсу Польщі й України — була і залишається, на думку польських еліт, шансом на досягнення більшого: прискорення зростання, зміщення центру розвитку Європи на схід, побудови стабільного альянсу в політиці безпеки. Якби вона реалізувалася, Польща зміцнила б свої позиції в Європі.
Становище Польщі суттєво не погіршиться, якщо Міжмор'я не буде створено. Інакше ситуація з Україною, яка ставить все на одну карту. Якщо не вдасться побудувати балтійсько-чорноморський блок або послабнуть зв'язки з Європою, становище України значно погіршиться. Саме українські еліти мають бути більш активними — сьогодні вони такими не є. Останні дії свідчать про відсутність зацікавленості Києва стратегічним альянсом. Шкода, адже Україна обирає тактичну і ризиковану політику, блокуючи собі альтернативи, які могла б використати в майбутньому.