НАТО все ще здатне стримати відкритий напад Росії завдяки 5-й статті, але дедалі частіше програє їй у "сірій зоні" – просторі між миром і війною. Причина не у військовій слабкості Альянсу, а в повільності спільних рішень.
Як передає "Хвиля", про це йдеться у статті теоретика ігор Фолькера Бієти для RealClearDefense.
За словами автора, Москва діє швидкістю, а не силою. Вона закидає в повітряний простір країн Балтії невпізнані дрони, кібератаками порушує роботу транспорту та GPS. Кожен окремий інцидент має обмежений ефект, але разом вони змушують перенаправляти рейси, перевантажують інфраструктуру і провокують лише протести та консультації за 4-ю статтею.
Бієта називає це класичним прийомом російської стратегії – маскуванням. Це поєднання обману, двозначності та контрольованої ескалації, мета якого – не миттєвий захват, а вагання противника. Так Кремль перевіряє згуртованість Альянсу і привчає Захід до вищого рівня ризику.
Окрема проблема – асиметрія витрат. Росія запускає дешеві дрони майже без ризику, а НАТО для їх перехоплення потрібні дорогі засоби. Дешева дія вимагає коштовної та політично чутливої відповіді – і це лише заохочує Москву продовжувати.
Головну вразливість Альянсу автор бачить не у війську, а в інституціях. Союзники ділять право на рішення, але майже не мають механізмів для швидких спільних дій. Рішення ухвалюють уже під час кризи, а не домовляються про них заздалегідь.
Вихід Бієта пропонує запозичити з теорії ігор. НАТО має заздалегідь узгодити пороги, які автоматично запускатимуть пропорційну відповідь без окремих переговорів щоразу. Повторні порушення повітряного простору чи скоординовані кібератаки могли б автоматично посилювати охорону неба та кіберзахист.
"Сили НАТО діяли б як заздалегідь визначені інструменти, а не як імпровізовані розгортання", – пише автор. На його думку, передбачуваність відповіді зробить провокації надто дорогими для Росії, яка живиться саме невизначеністю.
Водночас Бієта визнає ризики. Політичний альянс неохоче делегує повноваження, а автоматичні тригери в неоднозначних ситуаціях здатні навіть підвищити загрозу ескалації.
Ще одна слабка ланка – нерівний внесок членів. Орієнтир у 2% ВВП на оборону автор називає політичною ціллю, а не обов'язковим правилом, тож країни виконують його по-різному. Він пропонує прив'язати внески до конкретних спроможностей і ролей.
"У конфлікті сірої зони стримування залежить не так від військової присутності, як від надійних заздалегідь узятих зобов'язань", – підсумовує Бієта. Лише заздалегідь узгоджені механізми, на його переконання, дадуть змогу перейти від реакції до випередження.