Близько 350 тисяч років тому центральна частина Північного острова Нової Зеландії виглядала зовсім інакше, ніж сьогодні. Замість гірських ландшафтів і чагарників тут простягалися густі букові та подокарпові ліси. Клімат був холоднішим, адже Земля переживала льодовиковий період, а навколишнє середовище — значно суворішим.
У цьому, на перший погляд, спокійному світі сталася подія, яка радикально змінила історію регіону — одне з найпотужніших вулканічних вивержень на планеті.
Загадка давнього «супервибуху»
Вчені називають цю подію супервиверженням Whakamaru — одним із найбільших відомих вулканічних катастроф у світі. Воно стало найпотужнішим в історії знаменитої вулканічної зони Таупо, яка простягається від острова Вакаарі (White Island) до гори Руапеху.
Цей регіон і сьогодні залишається одним із найактивніших на планеті. Тут поруч існують гарячі джерела, грязьові басейни, активні вулкани та цілі кальдерні системи. Вся ця активність є наслідком складної взаємодії тектонічних плит — одна занурюється під іншу, одночасно розтягуючи земну кору в центрі острова.
За останні 2 мільйони років у цій зоні сталося щонайменше чотири супервиверження — події настільки потужні, що отримують максимальний рівень 8 за шкалою вулканічної вибуховості.
Як відновлюють події, що сталися сотні тисяч років тому
Супервиверження — це одна з найбільших загадок вулканології. Як у надрах планети накопичується настільки величезна кількість магми? І чому вона раптом вивільняється за короткий час, змінюючи цілі регіони?
Щоб знайти відповіді, науковці досліджують вулканічні відкладення — своєрідні «сліди» катастрофи. У таких подіях формуються два основні типи матеріалів:
- потоки розпечених газів і каміння, що рухаються вздовж поверхні;
- попіл і пемза, які розносяться атмосферою на величезні відстані.
Проблема в тому, що ці сліди часто розкидані на сотні кілометрів і збереглися лише фрагментарно.
Вулканічна «криміналістика»
У випадку Whakamaru дослідники зібрали зразки з більш ніж 30 місць у Новій Зеландії та південній частині Тихого океану. Щоб довести їхнє спільне походження, вони застосували своєрідний «геологічний ДНК-тест» — аналіз хімічного складу вулканічного скла.
Як у криміналістиці відбитки пальців можуть вказати на підозрюваного, але саме ДНК дає остаточну відповідь, так і тут: хімічний склад став ключовим доказом того, що всі зразки належать одному супервиверженню. Результат був однозначним — сліди по всьому регіону справді походять від Whakamaru.
Як розгорталася катастрофа
Реконструкція подій показала, що виверження проходило у кілька етапів. На початку магма прорвалася крізь земну кору і потрапила у велике озеро, яке тоді існувало в центрі Північного острова. Контакт розпеченої магми з водою спричинив надзвичайно вибухову реакцію — першу, найжорсткішу фазу катастрофи.
Згодом озеро було знищене, і характер виверження змінився. Система перейшла у «сухий» режим, а під поверхнею почали активізуватися одразу кілька магматичних осередків. Замість одного джерела вибуху почалася каскадна реакція — одночасно активувалися щонайменше п’ять магматичних камер.
Наслідки, які важко уявити
Масштаби виверження вражають навіть за геологічними мірками.
- значна частина Північного острова була вкрита шаром попелу;
- навіть віддалені острови отримали десятки сантиметрів відкладень;
- ближчі райони опинилися під шарами попелу до 4,5 метрів;
- потоки розпечених уламків залишили відкладення завтовшки сотні метрів біля джерела.
Загальний обсяг виверженого матеріалу оцінюється приблизно у 2300 кубічних кілометрів. Якщо рівномірно розподілити його по території всієї Нової Зеландії, країну можна було б накрити шаром вулканічних порід завтовшки близько дев’яти метрів.
Чому це важливо сьогодні
Хоча такі супервиверження трапляються надзвичайно рідко, вулканічна зона Таупо залишається активною й сьогодні. Менші виверження тут відбувалися неодноразово і вже не раз впливали на клімат та ландшафт регіону.
Розуміння того, як працюють такі системи, допомагає не лише відтворювати давню історію Землі, а й оцінювати потенційні ризики в майбутньому. Супервиверження Whakamaru — це нагадування про те, що навіть знайомі нам ландшафти можуть приховувати сліди подій, здатних повністю змінити вигляд планети.
