Професор стратегічних досліджень Університету Флориди д-р Ендрю А. Міхта коротко, відверто та переконливо пояснює, чому за умов системної війни росії та Китаю проти Заходу реакція демократичних держав зупинилася на "менеджменті ескалації". Попри запропонований автором чіткий план дій, колективний Захід, схоже, не готовий вийти за усталені рамки.
Боляче визнавати, але це слід сказати вголос: Європа дедалі більше ризикує втягнутися у масштабну, системозмінну війну, тоді як Китай неухильно рухається до встановлення гегемонії в Індо-Тихоокеанському регіоні. І все ж після 1991 року лідери на Заході, схоже, забули, що забезпечення необхідних ресурсів для національної безпеки – це невід'ємна функція держави, без якої жодна країна довго не залишиться суверенною.
Масштаби роззброєння по всій Європі та певною мірою у США після закінчення холодної війни промовисто свідчать про стан нашої цивілізації. Три десятиліття наші лідери перебували у відпустці від історії, і навіть зараз, коли ракети і дрони сиплються на українські міста, а кордони НАТО безкарно порушують російські літаки, ми продовжуємо вживати терміни на кшталт "стратегічна конкуренція" чи "конкуренція великих держав", ніби державне управління можна звести до таблиці Excel, де цифри підміняють політичну волю. Роками ми жили у вигаданому нами концептуальному світі, визначеному "кінцем історії" та "складною взаємозалежністю", наче ці уявні конструкції мають стосунок до засадничих істин політики великих держав. Ми продовжуємо дзеркально відображати наших супротивників і видавати нашу операційну політику за велику стратегію. Найголовніше, що замість того, щоб об'єднатися для протистояння їм, Сполучені Штати та їхні демократичні союзники в Європі та Азії все більше рухаються в різних напрямках, тоді як наші вороги узгодили свої основні стратегічні цілі.
Упродовж двох десятиліть так званої "Глобальної війни з тероризмом"/"Закордонних оперативних заходів" США витратили приблизно 8 трлн доларів, полюючи за химерними ідеями "державного будівництва" та "розбудови демократій" у суспільствах із глибоко племінною структурою, ніби концептуальні моделі інституціоналістів в американській політології можна довільно перенести на дарвінівську екосистему самодопомоги, яку ми називаємо міжнародними відносинами.
Тим часом нормативні, насичені цінностями заклинання про "захист міжнародного порядку, заснованого на правилах" мали переконати росію, Китай, Іран і Північну Корею демонтувати свою де-факто коаліцію та вписатися в систему, яка, на думку наших еліт, мала привести всіх нас до ери "економіки пласкої Землі", що нібито рухається вперед незмінною неоліберальною силою природи. Увесь цей час колись могутня промислова база Америки знекровлювалася через виведення виробництв за кордон, що ще більше підточувало й без того звужений середній клас. Тепер Європа, передусім Німеччина, ось-ось відчує на собі, що означає деіндустріалізація.
По суті, росія і Китай уже перебувають у конфлікті із Заходом: перша прагне переглянути повоєнний порядок, другий – замінити його цілком новою системою врядування, побудованою навколо власної економічної моделі комерційного комунізму та централізованих політичних інституцій, покликаних утримувати "вільний ринок для невільних людей", який ми створили завдяки наївності та жадібності. Їм допомагають Іран і Північна Корея, які разом формують нову вісь диктатур. Проте я досі не чув, щоб лідери по всьому Заходу прямо говорили про всю серйозність ситуації, значною мірою спричиненої нами ж: перевага підходу "керування ескалацією" і далі переважає необхідне відчуття невідкладності. Найголовніше – ми не вибудовуємо спільного бачення загрози на Заході; натомість залишаємося заручниками регіонально звуженої оптики безпеки, де геостратегічне сусідство кожної країни розглядається як окреме й майже не пов’язане з глобальним балансом сил.
Якщо Захід хоче перемогти цю вісь диктатур, наші лідери повинні прямо говорити про кардинальні зміни в балансі сил не лише в нашому регіоні, але й у всьому світі. Потрібна спільно узгоджена багатовимірна стратегія, що поєднає реальну військову готовність, міцні союзи, економічні заходи для відновлення промислової бази, технологічну перевагу над нашими супротивниками і, перш за все, ідеологічну стійкість. Нам потрібно повертати виробництва додому та переносити їх до дружніх країн, відверто називати те, що роз’їдає Захід, поза виборчими циклами й повсякденною політикою. Сполученим Штатам слід відновити загальнонаціональну військову службу, як і кожному союзникові в Європі та Азії, де її ще немає, аби мати достатні резерви особового складу на випадок війни. Нашим корпораціям варто повернутися до відчуття обов’язку перед країною: від тих, хто багато отримав, очікується більше.
Варто нагадати собі: мобілізовані демократії непереможні, бо зрештою ніхто здолає вільних людей, які добровільно беруться за виконання місії. Але щоб досягти успіху, завдання номер один для наших лідерів – донести до громадян важливість цієї справи. Як і під час холодної війни, демократіям потрібно погодити спільну оцінку загроз і виробити спільну стратегію протидії противникам.
путін полюбляє називати нас "колективним Заходом" – настав час нарешті діяти саме так.
Джерело: RealClear Defense