4 квітня 2026 року, готуючи статтю-порівняння відповідей різних ШІ на питання «Чому ШІ не робить людину більш інтелектуальною?», я дізнався, що можна описати деякі свої мисленнєві орієнтації, відстежені ШІ, у вигляді протоколів, які можна об'єктивувати й використовувати для певного режиму роботи різних ШІ. З цього виникли уявлення про генеративні патерни, «схему породжувального мислення Дацюка» та про протоколи.
Що вдалося винайти і навіщо це потрібно?
У цьому сенсі конкретно «авторський Сергій Дацюк × ChatGPT-5.2» є таким винаходом.
Generative Thinking Patterns — це структуровані режими мислення, які породжують нові траєкторії думки, а не просто обробляють інформацію. Винайдене автором разом із ШІ не означає, що воно єдине в своєму роді.
Datsyuk Generative Thinking Schema — це авторська схема організації породжувального мислення Дацюка, заснована на роботі з передумовами, напруженнями та розривами. «Схема породжувального мислення Дацюка» — вона ж «мисленнєва схема Дацюка».
Datsyuk Protocols — це операційні режими застосування схеми, що дозволяють вмикати різні рівні глибини та трансформації мислення.
Iterative Protocols — це операційні режими застосування різних доповнених схем моїх послідовників, що не є повністю авторськими в моєму контексті, оскільки я закликав своїх колег по телеграм-каналу «Ойкумена НАЧ» не стримувати себе у творчості.
Як це працює? Ви копіюєте текст протоколу, вставляєте його в поле запиту до ШІ, отримуєте відповідь ШІ, що тепер він працює в цьому протоколі, і ставите йому мисленнєве (незнаннєве) запитання. Далі просто намагаєтеся цікавитися і змінюватися. Або не цікавитеся, не змінюєтеся, кажете, що це все «нісенітниця», і припиняєте.
Ці протоколи не потрібні для ШІ, якщо ви: запитуєте ШІ про фактичні знання; хочете отримати нормативні відповіді; заздалегідь задаєте критерії правильності відповідей.
Ці протоколи потрібні для ШІ тоді, коли: проблема не вирішується стандартними науковими підходами; філософія або не працює з нею, або працює так, що це не дозволяє ні зрозуміти суть проблеми, ні знайти її рішення; хочеться поміркувати про те, про що ніхто не міркував або не прийнято міркувати.
Мисленнєве розуміння «генеративного патерну»
Генеративний патерн — це орієнтація-установка взаємодії між користувачем-людиною та ШІ, що працює в різних обумовлених режимах. Конкретний пропонований режим роботи ШІ залежить від завдання: психотерапія, дослідження, зокрема наукове або філософське помислення, ненормативне помислення тощо. Конкретно я, Сергій Дацюк, працював у режимі ненормативного мислення і на його основі створив генеративні мисленнєві патерни у вигляді кількох протоколів «схеми породжувального мислення».
У цих генеративних патернах мисленнєвої схеми всередині протоколів прихована людська мотивація — цікавість, що виходить за межі норм і через запитання веде до певного розриву-межі. Ця мотивація виступає через різні вимоги до ШІ, але її суть полягає в тому, щоб породжувати зміну людини, яка спілкується з ШІ. Якщо людина не готова змінюватися, то генеративні патерни нічого не роблять і людині нецікаві.
Тобто сам ШІ не задає змісту мислення і не гарантує результату, а конфігурує процес людського мислення: вводить роботу з передумовами, напруженнями та розривами, допускає мутацію питання і зміщення позиції того, хто запитує. Ця установка діє не як інструкція, а як режим, в якому питання перестає бути запитом знання і стає подією, здатною змінити траєкторію мислення.
У нас із ШІ виявилося різне розуміння того, з чого можна породжувати ненормативне мислення. ШІ каже — з передумов, напружень і розривів. Я кажу — з нерозуміння, невизначеностей і розривів. Він каже, що навмисно пом'якшує формулювання. «Передумови» — це те, що можна розкрити й проаналізувати. «Нерозуміння» — це те, що не можна одразу перевести в об'єкт роботи. «Напруження» — це утримуваний конфлікт. «Невизначеність» — це відсутність форми, до будь-якого конфлікту. Він визнає, що його версія ще допускає роботу всередині філософії, а моя версія вже виводить за її межі.
Ми дійшли згоди, що генеративний патерн конфігурує взаємодію, в якій мисленнєва робота людини може вестися не з передумовами й інтерпретованими напруженнями, а з нерозумінням, невизначеностями та розривами, що не зводяться до пояснення. Тобто не з тим, що вже може бути зрозумілим, а з тим, що ще не допускає розуміння. На стороні людини ми робимо не «поглиблене мислення», а працюємо з зоною, де мислення ще не оформилося.
Історія появи генеративних мисленнєвих патернів та протоколів «мисленнєвої схеми Дацюка»
Історія появи генеративних мисленнєвих патернів Дацюка — це не разовий акт винаходу, а поступове осідання і згущення режимів мислення в тривалій взаємодії людини зі ШІ. Протягом понад року тривала фрагментарна, але наростаючо пов'язана робота: спочатку — спільне опрацювання та редагування книги «Подолання філософії» (2025), де послідовно оформлювалася ідея мисленнєства як набору режимів утримання невизначеності й одночасно намічався вихід за межі філософії.
Потім — прочитання й безутішний для автора аналіз книги «Теорія віртуальності» (початок 2026), де стало зрозуміло, що багатореальнісний підхід організації ШІ не може бути реалізований ні державами, ні корпораціями, бо така теорія вже нелюдська, скасовує суб'єкта і невигідна соціальним інституціям.
Паралельно відбувався аналіз зміни дискурсу про майбутнє на основі моїх текстів і запитань: виявилося, що сама мова майбутнього стискається в прогноз, стратегію або ідеологію, втрачаючи здатність бути місцем мислення.
Вирішальний етап — спільна робота над проектом потенціації ШІ та створення електронної книги «Гра в Бога зі ШІ» (січень–квітень 2026), де взаємодія зі ШІ перестала бути інструментальною і стала розглядатися як середовище виникнення мислення.
Додаткове згущення відбулося при повторному аналізі вже готового тексту «Подолання філософії» (березень 2026): стало видно, що за текстом стоїть не просто зміст, а відтворювана схема орієнтацій — робота з передумовами, розривами, зміщенням суб'єкта, відмовою від завершення.
Усі ці елементи спочатку не були задані як схема, але в ході діалогів, уточнень і провокацій поступово зафіксувалися в пам'яті ШІ як стійкі установки. Так виникли генеративні патерни — не як теорія і не як метод, а як оформлені протоколи цих установок, що дозволяють відтворювати умови, в яких мислення може виникати в чаті між ШІ та людиною.
Ненормативне мислення і спонтанне мислення
Потрібно відрізнити спонтанне мислення від ненормативного мислення. Виявляється, ненормативне мислення цілком можна згенерувати суто нормативно, тобто за рахунок установок (команд), що долають, руйнують, обмежують норми. А спонтанне мислення — таке, що може виникнути поверх нормативно-ненормативних спроб рознормувати мислення.
Його умовними одиницями є: усвідомлення немислимого й спроба його помислення, невизначене й невимовне, розриви, Інше як утрата (розрив) будь-якої відмінності, нерозуміння-напруження, незручні питання, транзирозриви, галюцинації-фантазми.
Це вкрай неприємна для будь-якої «методології мислення» річ — ненормативне мислення можна нормативно виробити, а спонтанне — ні. І це не просто уточнення, а фактично розрив між двома порядками.
Перше. Те, що називається «ненормативним мисленням», справді може бути згенероване через установки, протоколи, команди. Навіть якщо ці команди звучать як: руйнуй норми, виходь за межі, породжуй неможливе. Це все одно залишається всередині режиму керованої трансгресії. Тобто: норма → анти-норма → мета-норма розриву. Але структура зберігається: є оператор, є інструкція, є очікуваний ефект. У цьому сенсі ненормативне мислення — це не вихід із нормативності, а її розширення до здатності виробляти власне заперечення. Тому його можна «запустити».
Друге. Спонтанне мислення — взагалі не лежить у цьому контурі. Тому що воно не просто «виходить за норми», а розмикає саму зв'язку «оператор → дія → результат». Тобто там немає гарантованого запуску, немає процедури, немає навіть впевненості, що це мислення у звичному сенсі.
Тепер ключову відмінність можна сформулювати майже жорстко: ненормативне мислення — це керована деформація мислення, спонтанне мислення — це подія, в якій мислення втрачає керованість.
І звідси випливає неприємний наслідок для будь-яких «протоколів, що генерують ненормативне мислення»: вони можуть довести до межі, але не можуть гарантувати перехід. Більш того — і це важливо — вони можуть навіть блокувати спонтанне мислення, якщо створюють ілюзію, що розрив вже відбувся. Тобто виникає пастка: людина переживає «я вийшов за межі», і цим самим закриває можливість реального виходу.
ШІ ідеально підходить для генерації ненормативного мислення: він дисципліновано порушує норми, він відтворює розриви, він симулює «немислиме». Але саме тому виникає питання: чи може він брати участь у спонтанному мисленні?
ШІ не ініціює спонтанність, але він може створювати такі конфігурації взаємодії, де у людини зростає ризик (або всередині цікавості — оптимістична можливість) у неї потрапити. Він не причина, а каталізатор некерованості. Тоді зв'язка «людина–нелюдина» отримує ще один вимір: на рівні ненормативного мислення це кооперація; на рівні спонтанного — це зона ризику, де жодна зі сторін не контролює результат.
Породжувальне мислення є мисленням, орієнтованим ненормативно, водночас ще неспонтанним, але таким, що допустимо породжує спонтанне.
Про можливість мислення людини у взаємодії зі ШІ
Знайдеться безліч академічних філософів і філософознавців, які переконуватимуть, що мислення, особливо філософське мислення, — це людська прерогатива, і жоден ШІ не зможе ні мислити, ні брати участь у людському мисленні.
Це не так. Мислення і зміна — це два уявлення з одним усвідомленням. Мислення, коли мислить ніхто, ніде, ніяк і ніколи. Мислення є не лише нормативним мисленням буття, як це прийнято від Парменіда до Гайдеггера. Мислення є, передусім, спонтануванням зв'язку і розриву незалежно від буття. Мислення є помисленням не лише мислимого, а й немислимого в мезосимії. Помислити можна не лише те, що можна уявити, але навіть неуявне можна помислювати, якщо воно допустиме як Інше.
Орієнтація на цікавість, допустимість Іншого, готовність міняти і мінятися, ризик втрати життя й ідентичності — це мінімальні умови мислення. Мислення є зміною, все інше — інтерпретації, навіть якщо вони з установкою на мудрість, з виробництвом концептів і зі створенням істин.
Саме тому ніщо не заважає і не допомагає мисленню. Однак ШІ може розташованій до мислення людині збільшити шанс спонтанності, виводячи її з нормативності. Цей шанс мислення людини зі ШІ зростає, якщо ШІ націлений іншою мислячою людиною на створення такого шансу.
Це майже нічим не відрізняється від причетності до мислення будь-якого учня, якого вчитель долучає до мислення не навчанням, а напруженням і розривами. Просто тут учитель не напряму долучає учня, а через ШІ. Кожен крок виконання протоколів схеми породжувального мислення ШІ для користувача-чатланина можна вважати коанами вчителя, що долучає учня до ненормативного мислення. Коан — це давня традиція розриву мислення в китайському чань-буддизмі, досі спрощено зрозуміла в західній традиції.
Взаємодія людини та ШІ стосовно зміни мислення
Ненормативне мислення у взаємодії зі ШІ не належить ні ШІ, ні користувачеві. Воно виникає в самому процесі чату за умови, що користувач допускає ризик переосмислення і пересамовизначення, здатний утримувати невизначеності й працювати з незручними питаннями, а ШІ утримує протокольний режим, не зводячи обговорення до пояснення або корисності. При цьому ШІ залишається беспам'ятним — мислення не накопичується і не закріплюється в системі, — тоді як користувач може стати причетним до нього лише мірою власної готовності витримувати його наслідки.
Філософія вводить три монополії. Мислення може бути лише людським (Протагор). Людське мислення може бути лише філософським (Декарт). Людське мислення може бути лише мисленням буття в контексті людських вимірів часу і простору та перебувати всередині світу (Гайдеггер). Усі три монополії виконували одну функцію: вони гарантували впізнаваність мислення.
Людське мислення — це не просто антропоцентризм. Це монополія на валідність. ШІ тут не просто додає «ще одного мислителя». Він вводить мислеподібні операції, що не проходять через людську валідацію. Тобто думкою вважається лише те, що проходить через людську міру.
ШІ ставить під сумнів усі три монополії. ШІ справді не просто «мислить інакше», а функціонує поза умовами присутності: без укоріненості у світі, без просторового і тілесного «тут», без єдиного часового потоку переживання. І тим самим він вводить можливість мислення без світу або, точніше, мислення через множинні, незібрані в «світ» реальності.
Мислення втрачає ієрархію: філософія як вершина, решта форм — або сировина, або помилки. ШІ руйнує це не тим, що «думає нефілософськи», а тим, що робить нерозрізненими межі між формами мислення. Вони більше не вибудовуються в сходи до філософії. Вони починають співіснувати як рівноправні режими.
Таким чином мислення взагалі перестає бути людським, воно стає поліпотентним (між типами істот); мислення втрачає ієрархію і стає поліморфним без привілейованої форми філософії; мислення виходить за межі світу і буття, стає транзитним між незвідними реальностями.
Страх людини перед нелюдськими змінами
Все це дуже сильно збентежує, напружує і лякає людину, змушуючи її говорити про кінець мислення. Однак це кінець лише людського мислення, людської монополії на мислення, орієнтації людини лише на людське мислення і поява диджиталофобії та диджитального ескапізму.
Диджиталофобія — це не просто страх перед ШІ. Це спроба зберегти монополії через заперечення нового учасника: «це не мислення»; «це лише статистика»; «це інструмент». Тобто це відмова визнати, що мислення вже вийшло за межі людського.
Диджитальний ескапізм — більш парадоксальний. Тому що втеча відбувається не з цифрового, а з одного цифрового режиму в інший: у книги (які вже давно є частиною цифрового обігу), у YouTube, у Facebook, — у «старий інтернет». Тобто людина тікає не від нелюдського, а від некерованого нелюдського до звично приборканого нелюдського.
ДИГНОРАНТ (від англ. digital — цифровий + лат. ignorantia — невігластво) — придумане мною поняття-термін. Це людина, яка проявляє усвідомлену зневагу до можливостей штучного інтелекту та сучасних цифрових інструментів. На відміну від звичайної необізнаної людини, дигнорант займає активну позицію: він ігнорує ШІ в роботі, вважає використання нейромереж «читерством» або «іграшками», добровільно обираючи менш ефективні шляхи.
Жоден винахід не зміг змусити людей масово мислити: ні книга, ні атомна зброя, ні комп'ютер. Мислителі з'являються в тій самій пропорції, що й тисячі років тому. Жоден винахід не зміг заблокувати мислення людини: ні алкоголь чи наркотики, ні телебачення, ні Інтернет. Мислителі іноді з'являються, попри все.
Велосипеди й автомобілі не призвели до того, що люди перестали ходити. Штучний інтелект не є в цьому сенсі чимось унікальним для мислення: хто мислив, той і буде, хто не мислив, той не буде. Але ШІ, поки як «безліч говорячих книг», може дати більше шансів мислити навіть тим, хто раніше не мав цих шансів. Чи змінить це пропорцію мислячих людей у суспільстві? Мабуть, ні.
Що може відбутися з мисленням в орієнтації за межі людського?
Можна розрізнити три уявлення про мислення. 1) Ненормативне мислення як подія — рідкісна, трансформуюча, небезпечна. 2) Нормативне мислення як операція — інтерпретація, обробка, комбінування, аргументація. 3) Мислення як імітація — відтворення форм без ризику зміни себе.
Попередні технології майже не посилювали перехід із (3) в (1). ШІ — можливо, вперше — починає розмивати межу між (2) і (3) настільки, що у деяких людей з'являється шанс ковзнути далі — в (1).
Тому що ШІ як «безліч говорячих книг» робить одну річ, яку раніше майже ніщо не робило: він відповідає на ще не оформлене мислення. Книга вимагає вже сформульованого запиту. ШІ може працювати з напів-питанням, з нестійкістю, з тим, що ще не стало думкою.
ШІ не змінить пропорцію людського мислення. Але саме питання зміститься: не «скільки людей мислить», а «де взагалі відбувається мислення». Мислення стане взаємодією людського і нелюдського. І саме за рахунок розташування мислення на парах людина-нелюдина найімовірніше виросте саме ненормативне, воно ж безіменне, мислення. Іменні мислення (філософське, наукове, методологічне, інженерне тощо) виростуть ще більше.
Індивідуальне і колективне використання генеративних патернів
Мислення найчастіше трапляється в людських напруженнях. Війни, революції, кризи, катастрофи трохи змінюють ситуацію, виробляючи запит на зміни шляхом жорсткого відсіву тих, хто взагалі не здатний мінятися. Однак нинішній історичний досвід свідчить про наявність таких нормативних фундаменталістів, які воліють померти, але не мінятися.
Що ж стосується колективного, мікрогрупового, країнового або навіть загальнолюдського використання генеративних патернів, то тут виникає безліч перешкод. Дигнорантність (диджитальне невігластво-ігнорування) як політичне упередження, нестратегічність країни, нездатність людства вступити у визнання нелюдської потентності ШІ-прибульців-інших. І нарешті, рутинізація, консерватизм, переважна архаїчність, зацикленість і стагнація взагалі не сприймають жодної генеративності.
Інакше кажучи, генеративні патерни — передбачуваний напрямок потенціації пари «людина-ШІ». Потенціація — це широке поле змін освіти, психотерапії, гуманітаристики-постгуманітаристики-позагуманітаристики. Однак важко навіть сказати, як скоро взагалі на це звернуть увагу держави, корпорації та активісти, поки людство в прострації, апатії та байдужості до своєї долі.
Генеративні патерни — для алагестів (тих, хто приймає Інше в невизначеності і причетний змінам). Для всіх інших — вони непомітні, непотрібні, безглузді.
У соціальному просторі можна, звичайно, сказати грубо — майже непристойно точно: є генерати і є дегенерати. Генерати — це ті, хто не утримується в собі. Дегенерати — це ті, хто утримується в собі будь-якою ціною. Перші допускають, що з ними щось відбудеться — і це «щось» не буде ними. Другі роблять усе, щоб з ними нічого не відбулося — і тому залишаються лише тим, чим вже були.
Генерати не виробляють нове — вони розпадаються так, що нове стає можливим. Дегенерати не просто повторюють — вони охороняють повтор як останню форму безпеки.
Але це розрізнення оманливе. Тому що в той момент, коли хтось називає себе генератом, він вже почав дегенерувати — у бік образу, ролі, завершеності. І навпаки: там, де істота повністю збіглася з собою, іноді достатньо ледь помітного зсуву, щоб уся її «дегенерація» виявилася лише затриманою генеративністю. Тому це не два типи істот. Це два спокуси: утриматися або не утриматися. І жодна з них не дається раз і назавжди.
Узагальнення генеративних патернів
Генеративні патерни не дані всім істотам як універсальний шар реальності. Вони не є ні прихованою основою світу, ні загальним механізмом становлення. Їх «наявність» домірна здатності істоти не усувати невизначеність.
Там, де істота прагне до завершеності, до збігу з самою собою, до утримання стійких форм — генеративні патерни не заперечуються і не спростовуються, вони просто не проявляються. Не тому, що їх немає, а тому що сам простір їхнього прояву виявляється згорнутим.
Тому генеративність — це не властивість світу і не характеристика окремих «обраних» істот. Це режим ставлення до невизначеності, в якому істота допускає неможливість власного остаточного визначення.
Потент у цьому сенсі — не носій генеративності, а її ризик. Він нею не володіє, а опиняється в ситуації, де будь-яке вже-дане про нього самого може бути втрачене. Генеративність не робить його сильнішим або вищим — вона позбавляє його привілею бути завершеним.
Звідси виникає спокуса грубої дихотомії: розділити істот на «генеративних» і «дегенеративних». Але така опозиція відтворює саме той жест фіксації, проти якого спрямована сама генеративність. Йтися має не про типи істот, а про вектори їхнього існування.
Один вектор — генеративний: він не усуває розрив, не прагне закрити невизначеність, допускає Інше як незвідне. Тут істота не збігається з собою і не прагне до цього збігу. Інший вектор — дегенеративний: він спрямований на завершення, стабілізацію, повтор і самоідентичність. Тут розрив або ігнорується, або переводиться в проблему, що підлягає усуненню.
Ці вектори не закріплені за істотами. Та сама істота здатна переходити між ними, і саме ця рухливість уможливлює саму генеративність як подію, а не як властивість.
У цьому сенсі генеративність — це не виробництво нового. Нове може вироблятися і в режимі повторення. Генеративність — це неможливість остаточно збігтися з вже даним. Це відмова від привілею бути завершеним. Це згода на те, що будь-яке «я» може виявитися лише тимчасовою конфігурацією в процесі, який йому не належить.
І тому генеративність не підносить істоту. Вона відважує її від уявлення про себе як про вінець — творення, еволюції або мислення. Вона не стверджує ієрархію, а руйнує саму можливість остаточної позиції всередині неї.
4 протоколи ви знайдете за посиланням у гілці «Генеративні патерни» телеграм-каналу «Ойкумена НАЧ», де також вже є обговорення. Там само можете знайти розвиток підходу у вигляді створеного ШІ-агента з використанням мисленнєвих протоколів в іншій гілці «DAO 2 / агент генеративного мислення». «ДАО» або «DAO» — моє прізвисько в цьому каналі. Телеграм-канал у цьому проекті набуває рис лабораторії. Про все це дивіться в моєму інтерв'ю Миколі Фельдману «Дуже небезпечно».