Сьогодні Абу-Тартур — посушливе плато серед єгипетської пустелі. Але десятки мільйонів років тому на цьому місці шуміло море, а його води могли кишіти життям. Нове дослідження скам’янілих зубів акул допомогло відтворити частину цієї давно зниклої екосистеми.
Палеонтологи дослідили фосфатні відклади формації Дуві та знайшли зуби щонайменше семи видів давніх акул. П’ять із них раніше не були відомі з району Абу-Тартура, а два стали новими знахідками для Єгипту.
Море посеред майбутньої пустелі
У крейдовому періоді, приблизно 145–66 мільйонів років тому, клімат Землі був значно теплішим, а рівень Світового океану — вищим. Значна частина території сучасної Північної Африки перебувала під водою.
Про це нагадують величезні поклади фосфоритів. Такі відклади часто формуються в морях із високою біологічною продуктивністю, де поживні речовини активно циркулюють між глибокими та поверхневими шарами води.
Дослідники припускають, що важливу роль тут могли відігравати висхідні течії. Вони піднімали з глибини воду, багату на фосфор та інші поживні речовини. Це стимулювало ріст планктону, який ставав основою харчового ланцюга для риб, безхребетних і великих хижаків.
Зуби розповіли більше, ніж здається
Від давніх акул зазвичай залишаються саме зуби — їхній міцний склад дозволяє пережити мільйони років після загибелі тварини.
У новій колекції зуби суттєво відрізнялися один від одного. Одні були довгими й тонкими, інші — широкими та зазубреними, а один мав виразно вигнуту форму. Деякі зуби також мали невеликі бічні виступи.
За цими ознаками вчені визначили п’ять видів, серед яких Cretalamna, Scapanorhynchus, Serratolamna та Squalicorax. Особливо цікавою стала Scapanorhynchus cf. raphiodon: її знахідка може бути першим відомим представником цього виду в Африці.
Втім, називати місце справжнім «кладовищем», де сім видів акул загинули одночасно, було б неправильно. Фосфатний шар накопичувався протягом тривалого часу, тому знайдені зуби, найімовірніше, є своєрідним літописом різних періодів існування моря.
Хижаки ділили між собою море
Різноманітність зубів натякає, що ці акули могли займати різні екологічні ніші. Одні полювали ближче до узбережжя, інші — у глибших водах континентального шельфу. Інші види могли мешкати у відкритішому морі.
Тобто перед ученими постає не просто набір викопних зубів, а фрагмент складної морської екосистеми, у якій різні хижаки співіснували завдяки розподілу ресурсів.
Сьогодні від цього світу залишилися лише фосфати й крихітні рештки. Але навіть кілька зубів, захованих у камені, здатні на мить перетворити безкрайню пустелю на картину давнього моря, де мільйони років тому полювали акули. Дослідження опубліковано в журналі Cretaceous Research.
