Том Купер, перечитавши низку публікацій про повітряну війну в Україні, вирішив провести лікбез і пояснити всю складність і технологічність цієї війни. Він детально розбирає, чому повітряна боротьба – це надзвичайно складне багатовимірне явище, де комунікація є основою всієї системи, а успіх залежить від стратегічного мислення, а не від кількості озброєння. Купер наголошує, що недостатня стратегічна підготовка і розуміння цих принципів з боку керівництва як України, так і її західних союзників призвели до малоефективного розгортання сил та ресурсів у боротьбі проти російської агресії.
Вчора ввечері я зловив себе на тому, що прочитав цілу "групу" статей про повітряну війну над Україною, українські та російські системи ППО та пов'язані з цим теми. "Групу", тому що, по суті, один автор посилається на іншого, який посилається на третього, який, своєю чергою, посилається на першого, або на четвертого, або на 5, 10, 15, 20 інших авторів тощо. А ще "кластер", тому що всі ці статті, навіть якщо їх зібрати разом, не дають нічого, крім "списку покупок". Мовляв, "українська ППО включає ці винищувачі, ту систему ППО, оце й оте…" (читай: перелік техніки), і "російська ППО включає це, і те, і це, і те"…, а потім українські ракети і ударні БПЛА включають це, і це, і це, а російські це, і це, і це… і тому що так, ця ППО чудова, а інша ні, або має такі-сякі проблеми…
Ні, я нікого не принижую. Я лише констатую, що багато людей надто спрощують речі – для себе і для своїх читачів, і таким чином, дезінформують, а не пояснюють.
Справа в тому, що… Моя перша думка сьогодні така: вибачте, хлопці та дівчата, але повітряна війна так не працює. Тож зараз я витрачу ваш час, намагаючись пояснити, як вона працює насправді.
Зв'язок
Зв'язок – це суть повітряної війни. Настільки, що, спрощуючи, можна сказати, що без зв'язку інтегровану систему ППО України найкраще описує ця карта:
Як так? Ви маєте на увазі, що на карті показана лише Україна з її найбільшими містами та сусідніми державами?
Так, саме так. Проте як я щойно пояснив, вона одночасно показує і українську система ППО, але без зв'язку.
Тому що без зв'язку в повітряній війні нічого не працює.
Сучасні військові комунікації "складно пояснити". У випадку України, до російського вторгнення 2022 року, їхньою основою була мережа кабелів, що з'єднувала основні командні вузли – такі як штаб-квартира Повітряних сил та Сил ППО у Вінниці – з основними датчиками: радіолокаційними станціями. Точне розташування кабелів, про які йдеться, зазвичай є (відносно) добре охоронюваною таємницею, тому про них майже ніхто не говорить. Натомість люди, як правило, ілюструють мережу радарів такими картами, як ця, на якій (в основному) зображено розташування близько 70 радіолокаційних станцій, що експлуатуються ПС ЗСУ станом на початок 2022 року:
Проте це надто спрощене представлення. Хоча б тому, що на ньому не показані ні великі авіабази (АБ), ні передові оперативні бази (ОБ), ні великі гарнізони наземних підрозділів ППО ЗСУ. Тим більше на ньому не показано щось на зразок "сучасного розташування" наземних підрозділів ППО (що, звісно, є "цілком таємним"). Справа в тому, що не лише збір відповідних даних і додавання їх до таких карт займає багато часу, але і отримані карти, як правило, виходять перевантаженими. Наприклад, ось так виглядала б карта основних АБ, ОБ і радіолокаційних станцій ППО ЗСУ на початок 2022 року:
З цього моменту ситуація може лише ускладнитися. Розглянемо додавання основних командних вузлів, потім їх кабельних з'єднань, а потім подумаємо про додавання типу радара, що експлуатується на кожній з відповідних радіолокаційних станцій; тип систем розпізнавання "свій-чужий", встановлених на цьому радарі; потім додайте їхні методи зв'язку – супутниковий зв'язок, тактичні радіомережі, mesh-мережі, стільникові мережі, захищені системи зв'язку, кабельні з'єднання… – потім додайте системи електронних засобів підтримки (ESM; наприклад, "Кольчуга", яких Україна мала близько 26 станом на 2022 рік)… Достатньо сказати: не лише важко з'ясувати, де що знаходиться, або що дуже мало людей зможуть намалювати відповідні карти, але й отримані карти регулярно ставатимуть застарілими вже через кілька хвилин після їхнього створення, і майже так само мало людей здатні і готові дійсно читати отримані карти. Тому ми всі – всі, хто робить те, що роблю я, тобто стежить і коментує цю війну/повітряну війну – надто спрощуємо. І це відбувається постійно.
Техніка системи "Кольчуга" – тут у варіанті, поставленому до Ефіопії і змонтованому на китайських вантажівках.
Наприклад: ми зазвичай пояснюємо, що українська ППО мала (і досі має) штаб-квартиру у Вінниці та складається з мережі багаторівневих, взаємопов'язаних датчиків, вузлів управління та систем озброєння, організованих на регіональній основі (Захід, Центр, Схід та Південь). Потім ми зазвичай продовжуємо пояснювати, скільки підрозділів оснащено якими бойовими літаками, скільки – якими ракетами класу "земля-повітря" (ЗРК), скільки – іншими системами озброєння, системами електронної розвідки – і де базуються ці підрозділи тощо. І це нормально.
Але, чесно кажучи, жоден з таких описів насправді не "працює". Так, повітряна війна є складною, високотехнологічною і залежить від багатьох абсолютно різних чинників, суть яких була, є і залишатиметься комунікацією. Якими б не були командні вузли, якими б не були системи озброєння, люди, які ними керують, повинні мати можливість спілкуватися між собою, і це в режимі реального часу, інакше ІСПО просто не існує. Ви побачите, що я буду повертатися до цього питання знову і знову протягом цієї статті.
Активні та пасивні системи
Ще одна тема, про яку майже ніколи не говорять, коли йдеться про повітряну війну, але до якої я повертатимуся протягом цієї статті, полягає в тому, що загалом і системи зв'язку, і сенсори/системи виявлення можна розділити на дві категорії:
1) активні;
2) пасивні.
Активні системи – це ті, що випромінюють той чи інший тип сигналу. Зазвичай це електромагнітне випромінювання. Наприклад: радар є активною системою, радіо також, супутниковий зв'язок теж. Пасивні системи – це ті, що самі нічого не випромінюють. З огляду на те, що випромінювання радара можна виявити приблизно з удвічі більшої відстані, ніж його ефективна дальність дії, це має колосальне значення. Наприклад: випромінювання радара з дальністю виявлення й супроводу цілей 200 км можна засікти з відстані до 400 км. Це надзвичайно важливо, тому що "будь-які пристойні збройні сили" зараз мають пасивні системи радіоелектронної розвідки, призначені саме для виявлення таких випромінювань і визначення місця розташування випромінювачів.
А в умовах війни, коли "починають літати кулі", ніхто не бігає і не кричить "стріляйте в мене, стріляйте в мене першим". Щойно хтось точно визначив джерело випромінювання, він знає, де знаходиться ворог: точне визначення місцезнаходження ворога становить приблизно 50% (а часто і набагато більше) "боротьби" з цим ворогом. Іноді це 100%: коли сторона А знає, де знаходиться сторона Б, а сторона Б не має ні інформації, ні можливості дізнатися, де знаходиться сторона А… це призводить до переваги в розумінні ситуації і, отже, до дуже односторонніх воєн. Сторона А перемагає "з легкістю", сторона Б програє майже завжди, якщо не завжди…
Через це ви завжди можете спокійно поставити свій річний дохід на два фундаментальні принципи:
1) кабельні комунікації є кращим видом комунікації, ніж будь-які інші (оскільки вони "пасивні": не призводять до випромінювання електромагнітного випромінювання), і
2) більшість комунікаційних систем та активних систем виявлення (таких як радари) більшу частину часу взагалі не випромінюють.
…просто тому, що випромінювання – це "погано" (дозволяє ворогу принаймні виявити, якщо не знайти вас), а відсутність випромінювання або випромінювання у формі, яку ворог не може виявити, це "добре".
Тому, перш ніж продовжувати, запам'ятайте цей термін: EMCON. Він означає контроль випромінювання. Запам'ятайте, що в повітряній війні, подібній до тієї, що відбувається в Україні, більшість залучених сил (за винятком деяких випадків, до яких я ще не раз повернуся) більшу частину часу діють "в умовах повного контролю випромінювання": вони не випромінюють жодних електромагнітних хвиль.
EMCON є причиною, наприклад, того, що військовослужбовцям, які служать у ППО, суворо заборонено вмикати свої мобільні телефони, приватні чи службові, протягом усього часу… Винятки становлять, наприклад, офіцер пакистанської армії, який керував китайськими ЗРК HQ-9 у центрі Карачі під час війни з Індією в травні цього року. Він не лише фотографував замасковані позиції своєї частини, але й хвалився цим у соцмережах, щоб індійська розвідка могла краще визначити їхнє місцезнаходження… Сподіваюся, мені не потрібно пояснювати наслідки…
Ще одна річ, про яку завжди слід пам'ятати: термін "радар" також є дуже відносним поняттям. Як добре ілюструє це зображення, поняття на кшталт "радар Небо" може означати чотири різні речі…
Діапазони та межі
Стандартною практикою ще з давніх часів, а за останні 30 років фактично догмою стало оцінювати можливості різних зразків озброєнь за їхніми рекламними технічними характеристиками. Мовляв, виробник ХY заявляє, що його система озброєнь, або радар, або щось інше може летіти з такою швидкістю, або виявляти цілі на такій-то дальності…
Раніше з цим було все гаразд. У ті часи основною зброєю бойових літаків були кулемети або автоматичні гармати, і так було аж до 1960-х, а почасти і до 1970-х та пізніше – все було просто. Кулемет рідко має дальність більше 1000 метрів. Автоматична гармата – можливо, удвічі більше. Звичайно, в бою дальність часто скорочувалася до 100-400 метрів – просто тому, що, за винятком бомбардувальників, розмір сучасних бойових літаків, якщо дивитися на них ззаду з більшої відстані, був порівнянний з розміром крапки в кінці цього речення.
Введення в експлуатацію надзвукових літаків і керованих ракет значно ускладнило ситуацію. Дальність польоту і швидкість зросли в рази. Навіть більше, протягом останніх 20-30 років у масовій інформації про військові справи домінували новини про "промисловість", а не про "операції" і, відповідно, про "бойовий досвід". Дослідження бойового досвіду стало ще більш складним також тому, що сучасні системи озброєння залишаються в експлуатації набагато довше, ніж це було раніше: жоден користувач не бажає, щоб його система застаріла через те, що він занадто багато про неї говорить…
Чому я це пояснюю?
Я не хизуюся тим, що працюю якось принципово інакше. Я лише наголошую, що замість терміна "дальність", як це зазвичай роблять, я схильний використовувати термін "оболонка можливостей". Реклама є рекламою: виробники пишаються своїми розробками й люблять вихвалятися їхніми граничними можливостями. Ба більше, їм доводиться це робити, інакше їхній продукт просто не купуватимуть, і вони збанкрутують, а не залишаться виробниками. Але сприймати рекламні обіцянки за чисту монету, особливо в поєднанні з незнанням елементарних законів фізики, на 1000% призведе до масових непорозумінь і купи розчарувань.
Насправді, повітряна війна є чотиривимірним явищем. На додаток, на неї впливають не лише "очевидні" закони фізики, а і кривизна Землі (чи справді нам потрібно це обговорювати?), рельєф місцевості, погода, атмосферні умови на різних висотах тощо. А ще у війні на кшталт цієї в Україні, жодна зі сторін не сидить склавши руки і не чекає удару, а постійно застосовує контрзаходи. Як результат, і надто спрощено: засіб, для якого заявлено дальність 100 або 200 км, на практиці навряд чи буде ефективним далі, ніж на 50-100 км відповідно. Найчастіше – навіть набагато менше.
Те саме і з радарами: той факт, що якийсь виробник рекламує свою РЛС як таку, що має максимальну дальність виявлення, скажімо, 100 км, зовсім не означає, що ця РЛС завжди, на 1000 % гарантовано, засікатиме все, що треба, в межах цих 100 км. Навпаки: коли йдеться про радари, набагато важливіше, який обсяг повітряного простору вони можуть "проскрінити", з якою швидкістю здійснюється огляд, яка роздільна здатність, який рельєф, яка погода тощо.
Ось чому я так часто говорю про "оболонки можливостей" і надаю перевагу реальному бойовому досвіду над "дальностями", і чому рідко оперую технічними характеристиками або рекламними цифрами. Ви побачите багато подібного в моїх подальших розповідях…
Маневр
Повітряна війна – це дисципліна, в якій все рухається з приголомшливою швидкістю. Все. Починаючи з відповідних досліджень і розробок (R&D). Уявіть: перший політ на літаку з двигуном (і пілотом) відбувся лише 122 роки тому. Лише 66 років по тому і 56 років тому – люди вже літали на Місяць…
Так, за цей час відбулося багато змін у суспільстві. І, скажімо, період (насправді: суто відносного) "миру" в останні 30 років, здавалося, уповільнив все. Але наукові досліди і дослідно-конструкторські роботи ніколи не зупинялися. Звісно, вони затримувалися, але все одно: весь час просувалися вперед, винаходячи все більш досконалі рішення. Оскільки всі ведуть якусь війну, приблизно з 2015-2020 років, – це ще більш актуально. В результаті те, що такі люди, як я, схильні вважати "відомим" на даний момент, майже напевно стане застарілим – часто за лічені хвилини. Тому не дивуйтеся, якщо я чогось не знаю, пропускаю або забуваю.
Оці "приголомшливі швидкості" ще більш стосуються реальної динаміки об’єктів, які роблять можливими повітряні бої. Під час війни бойові літаки (а також крилаті ракети) зазвичай "крейсують" зі швидкістю близько 0,9 Маха: 1111 км/год; "найповільніші" ракети сьогодні рухаються зі швидкістю від 0,9 до 2,5 Маха (3087 км/год); найшвидші – з швидкістю від 4 Мах (4939 км/год) до 10+ Мах (12348 км/год і більше) … де коефіцієнт Маха є відносним: дозвольте нагадати, що "швидкість звуку" (значно) змінюється залежно від висоти над рівнем моря і, отже, від щільності повітря…
Звісно, ударні БПЛА рухаються зі значно меншою швидкістю: залежно від типу двигуна, це зазвичай від 75 до 120 км/год або близько 300-400 км/год. Але це все одно значно швидше, ніж будь-яка наземна зброя.
"Негативний" аспект тут у тому, що повітряна компонента, по суті, не має здатності довго утримуватися над районом бою. Вимога високої швидкості і висоти означає великі витрати енергії, а це, своєю чергою, означає, що ні літак, ні ракета, ні ударний БпЛА просто фізично не можуть взяти достатньо пального, щоб залишатися в зоні бою довше, ніж від кількох секунд до кількох хвилин. Та й не варто: будь-яка ракета, літак чи ударний дрон, що затримується у зоні бою довше, ніж це абсолютно необхідно, з кожною секундою стає дедалі простішою мішенню.
Загалом, у порівнянні з повітряною війною, наземна війна є "статичною". А порівняно з поширенням електромагнітних сигналів навіть літаки, ракети та дрони повільні. Якщо ж порівнювати з ними танки або, тим паче, машини наземних систем ППО, то ті рухаються настільки повільно, що повітряна компонента відносно легко може їх обіграти маневром та швидкістю – усе, що "прив’язане до землі". Тому за повітряною війною не лише важко стежити, її важко й пояснити: майже завжди одночасно відбувається багато подій, усе за мілісекунди, а вже за кілька секунд після цього в небі немає жодних слідів. Повітряна сила буквально "зникла".
Цей "тимчасовий" характер повітряної війни має вирішальне значення для розуміння двох пов'язаних між собою речей.
- Як би складно не було людям (або системам озброєнь) на землі відстежувати події в повітрі, у повітрі ще важче відстежувати те, що відбувається на землі. Навіть найшвидшим ракетам усе одно потрібні "хвилини", щоб долетіти до цілі. Наприклад, це означає, що, якими б повільними не були, "мобільність" наземних систем ППО все одно має значення. Часто достатньо пересунути їх на 200-500 метрів, і повітряна компонента (пілотована чи безпілотна) просто промахнеться, тому що не встигне дізнатися про нове розташування. Це ще одна причина, чому "зв’язок" настільки важливий…
- "Мобільність" наземних систем ППО все ще є (дуже) відносним параметром. Більшість "мобільних" радарів і систем ППО є "мобільними" лише в тому сенсі, що їх можна вимкнути і спакувати (зазвичай за 5-30 хвилин); вони мають колеса, часто також моторизовані, і тому їх "легко" передислокувати в інше місце за відносно короткий проміжок часу (знову ж таки: 5-30 хвилин). Однак існує дуже мало "мобільних" наземних систем ППО, які можуть фактично працювати/стріляти під час руху, більшість з них мають малий радіус дії, а їхня точність все ще нижча, ніж у тих, які повинні зупинитися і стояти нерухомо, щоб відкрити вогонь. Навпаки, більшість "мобільних" наземних систем ППО спочатку повинні зупинитися, потім відкалібрувати свої системи, а потім запустити їх, перш ніж вони зможуть відкрити вогонь, що, залежно від системи, також займає 5-30 хвилин (а то й більше). Типовими прикладами таких "мобільних" систем є російська С-400 або американська FIM-104 Patriot. Насправді обидві системи є лише "дорожньо-мобільними", і жодна з них не здатна відкривати вогонь під час руху: спочатку вони повинні зупинитися, провести калібрування, запуститися, перш ніж вони стають готовими до бойових дій.
Я згадую про це, тому що, як поясню далі, саме "маневреність" і "мобільність" є одними з головних чинників, чому в питаннях ППО все, що літає (чи то бойові літаки, чи сучасні перехоплювачі-дрони), зазвичай має суттєву перевагу над наземними системами ППО. Але через обмеження за пальним і, відповідно, за тривалістю польоту, ця перевага завжди дуже тимчасова.
Стратегія
Пояснивши "елементарні" речі, про які завжди потрібно пам'ятати, перейдемо до "стратегії" (а потім до того, що здається найцікавішим і найпривабливішим для більшості людей: "тактики").
Тут я повинен почати з самого початку: "список покупок" у стилі "росія (або Україна, або Індія, або Пакистан, або введіть назву країни, яку ви вважаєте за краще) має стільки-то таких і таких систем озброєння, і стільки-то тих систем озброєння" або щось подібне – абсолютно безглуздий. В основному тому, що:
а) розгортання будь-якої системи озброєння залежить від оборонної стратегії відповідної країни/нації, тоді як
б) фактична цінність системи озброєння полягає в її зоні дії та тривалості, протягом якої вона може підтримувати її, що, в свою чергу, диктує тактику її розгортання.
Про що я зараз говорю…?
Про стратегію, яка, в свою чергу, диктує тактику, про що я розповідав дві ночі тому. І, як я пояснював тоді, ні Україна, ні її "західні союзники" не мають стратегії для цієї війни.
Звідки я це знаю?
Все просто:
а) ніколи не думаючи про те, що доведеться зіткнутися з російським наступом і війною на знищення, як це відбувається з 2022 року, Україна не змогла налагодити виробництво систем ППО у себе в країні, а
б) завдяки відсутності стратегії з боку її "західних союзників", навіть зараз, через 3,5 роки після російського наступу, вони все ще не з'ясували, як протистояти росії. Через це
в) Україна не може покладатися на те, скільки систем ППО вона може мати або отримати, і коли саме.
Ось чудовий приклад наслідків таких жалюгідних провалів політики (в Києві та в Брюсселі). Десь тиждень тому ЗМІ були переповнені повідомленнями про поставку в Україну четвертої системи ППО Skynex. Чесно кажучи: сама назва… промовте її вголос: Skynex… о, це так круто, так класно і так драматично водночас, що можна відразу уявити собі цю систему завдяки самій назві, і я впевнений, що багато жінок вже зомліли…
Але давайте подивимося на вплив цих чотирьох систем Skynex на загальну протиповітряну оборону ПС ЗСУ – у вигляді цієї карти України:
Е-е-е… ви маєте на увазі, що це знову та сама порожня карта України з її містами та сусідніми країнами, як на початку цієї статті? Ну ж бо, зізнайтеся. Насправді, ви не можете знайти чотири сині крапки, що позначають обсяг українського повітряного простору, який можуть охоплювати чотири системи ППО Skynex, що (теоретично) прикривають Луцьк, Львів, (центр) Києва та Вінницю. Ви, мабуть, навіть не намагалися…
…і це справді дивно, бо я ж їх там чітко позначив, але все одно…
Та власне, у цьому й річ. Звісно, технічні характеристики Skynex звучать чудово. Назва просто сексуальна. І виглядає вона теж дуже сексуально. Але, як би чудово не звучало, що розрахована (виробником) вартість збиття одного ударного БпЛА становить менше 5000 євро, в цілому технічні характеристики визначають Skynex (буквально) як "систему точкової оборони".
За своєю природою, системи точкової оборони знаходяться на кінці харчового ланцюга в повітряній війні. Вони є "останньою лінією оборони": засобом, створеним на випадок, якщо всі інші види оборонних заходів провалилися.
Більше того: незважаючи на свою "мобільність" (оскільки встановлений на гусеничному шасі), Skynex може захищати лише частину повітряного простору в радіусі приблизно 1500 метрів навколо своєї позиції. Це коло діаметром 3 км/3000 м.
…тоді як Україна простягається (по осі схід-захід) на понад 1300 км (плюс)… і… ну, той відомий свербіж у моєму мізинці підказує мені, що якби я зараз наважився виміряти загальну довжину радіусу, скажімо, 10 км навколо кожного великого міського центру України, кожної великої електростанції, а також кожної великої трансформаторної станції… ця довжина могла б бути в кілька разів більшою…
Нарешті, їхні цифри: ми маємо листопад 2025 року, це більше ніж 3,5 роки з початку тотального вторгнення росії, і лише зараз в Україні є чотири системи Skynex. Якби ідіоти-зомбі в Берліні та подібних місцях у 2022 році прислухалися до багатьох (включно з вами), які пояснювали їм, що ця війна не може закінчитися за кілька тижнів чи місяців, і про необхідність негайно розпочати великі проекти переозброєння, щоб переозброїти спочатку Україну, а потім себе… ну, приблизно через два роки (тобто десь у 2024 році) виробництво вже б розпочалося, і на сьогодні (у 2025 році) НАТО могло б поставити Україні, скажімо, 40-50 систем Skynex. Це дозволило б ПС ЗСУ захистити таку ж кількість надзвичайно важливих об'єктів по всій країні.
Цього, просто, не сталося. Тому що ні Київ, ні Берлін, а отже, і Брюссель ніколи не розробляли стратегію захисту України від росії. Ось чому зараз (у 2025 році) Україна має в експлуатації рівно чотири системи Skynex, і вони покривають саме те, що було пояснено вище, а ще… зачекайте, далі стає ще краще: наступного року Київ може розраховувати на отримання ще кількох додаткових Skynex … або щось таке.
Але нехай: продовжуйте пояснювати мені, що єдина стратегія для України, яка має значення, – це вбити ще більше росіян. І подібне, все це так добре зарекомендувало себе за останні 3,5 роки, чи не так?
Джерело
