Старший науковий співробітник Королівського інституту об'єднаних сил (RUSI) Джек Вотлінг застерігає, що ця зима може стати вирішальною для України, оскільки росія прагне зламати український опір через інтенсивні бойові дії на фронті та удари по енергетичній інфраструктурі. Він переконаний, що лише реальний економічний тиск на Кремль, насамперед блокування тіньового нафтового флоту та підтримка глибоких українських ударів по нафтовій інфраструктурі, може змусити Москву відступити. Експерт наголошує: символічні жести та обіцянки післявоєнної безпеки не зупинять війну, натомість Європа має негайно розгорнути військову присутність в Україні та допомогти посилити її оборону.
росія планувала захопити Покровськ до листопада 2024 року, але її війська відстають від графіка на рік, нагадує Джек Вотлінг читачам журналу Foreign Affairs. Українські захисники, хоча й суттєво поступаються чисельністю, завзято тримають оборону на донбаській лінії, знищуючи понад 20 000 російських військових щомісяця, зазначає він. Тепер росія, схоже, ось-ось закріпить контроль над руїнами міста, заганяючи все більше своїх військових у зруйновані будівлі Покровська, а російські дрони перерізають українським захисникам шляхи підвезення.
Джек Вотлінг наголошує, що Покровськ – це не ізольована битва. російські війська поступово перетворюють українські позиції на північ та південь від міста на "котли" та знаходяться вже на околицях Костянтинівки. Не менш тривожно, що росіяни застосовують нові далекобійні дрони з оптоволокном та планерні бомби, щоб знелюднювати міста, щойно ті потрапляють у зону ураження, полюючи на цивільних у Краматорську так само, як вони знелюднили Херсон. Недавнє просування на північ уздовж річки Дніпро загрожує такими самими терористичними атаками економічному центру Запоріжжя. Якщо Донбас впаде, вважає Джек Вотлінг, агресія росії перекинеться на друге за величиною місто України – Харків.
На думку автора, трагічна іронія останніх дев'яти місяців війни полягає в тому, що поки міжнародні дискусії були зосереджені на перспективах переговорів і перемир'я, росія посилила інтенсивність бойових дій. На фронті, а також глибокими ударами по містах України, Кремль прагне зламати опір України. Україна була відкрита до переговорів, але нездатність її партнерів чинити тиск на росію дозволила путіну виграти час, щоб змінити ситуацію на місцях.
Коли повномасштабне вторгнення росії в Україну наближається до четвертого року, зауважує Джек Вотлінг, обидві сторони виявляють ознаки втоми, але жодна не готова до миру. Попри багатомісячні зусилля США, путін не пішов на жодні поступки зі своїх максималістських вимог, за якими росія припинить бойові дії лише якщо Україна втратить суверенітет. Рішучість росії продовжувати атаки не залишає Києву іншого вибору, як продовжувати боротьбу.
Джек Вотлінг переконаний, що саме поведінка міжнародної спільноти спонукала росію продовжувати свою агресію. Зменшення військово-технічної допомоги з боку США дало Кремлю надію, що він зможе вичерпати запаси боєприпасів України. Тим часом зосередження Європи на тому, що вона робитиме після припинення вогню, зокрема введення військ "коаліції охочих" – зробило продовження війни найкращим засобом для росії, щоб запобігти інтеграції України в європейську архітектуру безпеки. Автор вважає, що на Кремль потрібно чинити інший тиск, щоб змусити його переоцінити свої перспективи.
Перспективи путіна
На думку Джека Вотлінга, зараз у Москві бачать стратегічну мету підкорення України як процес у три фази, і лише перша з них передбачає власне бойові дії. Для початку росія прагне окупувати або знищити достатньо української території, щоб решта країни була економічно життєздатною лише за згоди росії. Кремлівські стратеги вважають, що цього можна досягти, якщо утримувати чотири вже анексовані області та додати Харківську, Миколаївську та Одеську, фактично відрізавши Україну від Чорного моря. За таких умов Кремль домагатиметься припинення вогню, розраховуючи перейти до другої фази: використовувати економічний тиск і політичну війну, підкріплені загрозою повторного вторгнення, щоб встановити контроль над Києвом. На третій фазі, вважає автор, росія втягне Україну в свою орбіту, подібно Білорусі.
Втім, на думку експерта, наразі росія і ще далеко від досягнення мети першої фази. Її військове керівництво сподівається, що виснаження ЗСУ прискорить темпи їхніх територіальних здобутків на полі бою. росія веде наступальні дії вже два роки, і тиск на Україну зростатиме в міру зменшення чисельності українських захисників. Кількість піхоти в українських підрозділах скорочується щомісяця, навіть якщо загальна чисельність українських військ залишається стабільною.
Джек Вотлінг також переконаний, що і росія незабаром зіткнеться з власними проблемами доукомплектування. З середини 2023 року вона провадить війну за рахунок "добровольців", яких вербують обіцянками величезних підйомних і великих виплат родинам у разі загибелі. 2024 року росія набрала близько 420 000 осіб, а у 2025-му – понад 300 000, що дозволяло здійснювати безупинні, хоч і дорогі за втратами, піхотні штурми. Але кількість чоловіків, для яких такі стимули привабливі, скорочується. Восени 2025-го показники вербування впали, і Москві в окремих регіонах довелося вдаватися до примусу. Щоб утримувати нинішній темп наступальних дій, Кремль або має навчитися воювати так, щоб краще берегти життя солдатів, або знайти нову модель поповнення.
Водночас, нагадує автор, здатність російської держави продовжувати наступальні операції визначається її доступним обіговим капіталом. Доки росія продає нафту, газ та іншу сировину, вона отримує кошти для фінансування озброєння та набору війська. Проте, за словами експерта, падіння цін на нафту в 2025 році підточило російські резерви. Тим часом посилена кампанія України з нанесення ударів по НПЗ відчутно вдарила по внутрішній нафтопереробці та доступності пального. Питання в тому, наскільки поєднання санкцій та ударів створить Кремлю проблему ліквідності у 2026 році.
Досі російська ППО збивала до 95% українських дронів, а з огляду на невелику бойову частину лише близько половини дронів, що долітали до цілі, завдавали відчутної шкоди. Втім, на думку Джека Вотлінга, є вагомі підстави вважати, що у 2026-му Україна зможе підвищити ефективність своїх ударів. По-перше, росія витрачає більше ракет ППО, ніж виробляє. По-друге, Україна нарощує запас вітчизняних крилатих ракет. Вони мають достатню кінетичну енергію, щоб уражати значно ширший клас цілей, ніж дрони, а розширення переліку цілей змусить росію ще більше розосереджувати ППО, відкриваючи додаткові "вікна". Якщо Україна перейде до ударів по експортній нафтовій інфраструктурі, росія відчує наслідки, наголошує автор.
Зупинити тіньовий флот
Джек Вотлінг переконаний, що для міжнародних партнерів України проблема полягає в тому, чи готові вони підтримати кампанію України проти нафтової інфраструктури росії, щоб чинити на російську економіку реальний, а не показовий тиск. Насамперед йдеться про тіньовий флот росії: сотні старих танкерів, які працюють під "прапорами зручності", почасти без страховки та навченої команди, для перевезення нафти до Індії та Китаю. Для цього потрібно перекрити 80% російського морського експорту нафти, що проходить через данські протоки, та погрожувати вторинними санкціями портам, де розвантажуються судна тіньового флоту.
Дотепер заходи Європи та США у цьому напрямі були млявими. Частину суден справді внесено до санкційних списків, але примусове виконання цих санкцій виявилося беззубим. Це прикро, зауважує Джек Вотлінг. За його словами, ефективне обмеження роботи тіньового флоту – це найшвидший спосіб створити для Кремля реальний тиск, і воно не спричинило б великого розладу на міжнародному ринку чи цінового шоку, з огляду на зростання видобутку у країнах ОПЕК, які не заперечуватимуть проти заміщення частки росії.
Як зазначає автор, деякі європейські уряди, зокрема Данія, посилаються на Копенгагенський договір 1857 року – міжнародну угоду, яка встановлює безмитний транзит комерційних суден через данські води, як на юридичну перешкоду для вжиття заходів. Але, на думку Джека Вотлінга, це радше відмовка, ніж реальна перешкода. Країни, що мають вихід до Балтійського моря, за винятком росії, могли б укласти новий договір, який вимагав би від суден дотримання певних стандартів страхування та сертифікації для проходу Балтійським морем – наприклад, з міркувань екологічної безпеки. Оскільки застарілі судна тіньового флоту не відповідають цим вимогам, така угода закрила б для них вхід у протоки. Це не порушило б принцип безмитного транзиту комерційних суден данськими водами.
На думку Джека Вотлінга, втрата доступу до цих проток є проблемою, яку росіяни не змогли б швидко розв’язати. росія могла б експортувати нафту зі свого східного узбережжя, але там відсутня інфраструктура для транспортування нафти до портів. А Чорне море – це мішень для українських надводних безпілотників. Сухопутні маршрути для перевезення до Китаю так само обмежені через відсутність інфраструктури. Тому, переконаний автор, готовність держав Балтійського басейну вжити таких заходів стане індикатором їхньої серйозності стосовно тиску на росію.
Наразі, зауважує Джек Вотлінг, Кремль вважає, що може дозволити собі продовжувати війну. Лише поставивши росію на чіткий шлях до середньострокової економічної кризи, коли економічні та політичні ризики тривалого конфлікту переважать очікувані вигоди, міжнародні партнери України переконають путіна, що він повинен погодитися принаймні на припинення вогню. Така стратегія може бути успішною, але лише за умови, що Україна зможе протриматися щонайменше протягом 2026 року.
Більше зброї та краще навчання
На порозі четвертої зими великої війни здатність України стримувати подальше просування росії, на думку Джека Вотлінга, залежатиме від трьох базових чинників: матеріальне забезпечення, люди та воля. Обов’язок постачати ЗСУ необхідні боєприпаси зараз чітко бере на себе Європа. Це місія, до якої її уряди вже зобов’язалися, і обіцянки європейських лідерів щодо інвестицій в оборонне виробництво нарешті переходять від риторики до практики. Починає розширюватися виробництво артснарядів, підсистем для крилатих ракет, дронів та інших озброєнь, хоча виробництво систем ППО все ще відстає.
США практично припинили постачання озброєння в Україну. Ключове питання – чи дозволить адміністрація Трампа стабільно закуповувати озброєння американського виробництва там, де міжнародні партнери України не мають власних можливостей, зокрема перехоплювачів Patriot, керованих ракетних систем залпового вогню, 155-мм снарядів з лазерним наведенням та інших спеціалізованих позицій, як запчастини для F-16. Ситуація з матеріально-технічним забезпеченням України є нестабільною, але за належних інвестицій її можна контролювати.
Ситуація з людськими ресурсами в Україні досить заплутана, вважає експерт. З одного боку, Україна має достатньо людей, щоб продовжувати воювати. Але кількість боєздатної піхоти в ЗСУ скорочується вже майже два роки. У певний момент вона досягне рівня, за якого утримувати фронт стане неможливо, якщо Київ не змінить підхід до формування збройних сил.
Проблема полягає не стільки в тому, щоб забирати людей з вулиць, скільки в нарощуванні якості й ефективності підготовки та інтеграції української піхоти в бойові бригади. Сьогодні в українській армії служить більше людей, ніж будь-коли протягом війни, але армія не в змозі підготувати достатню кількість особового складу для виконання бойових завдань. Щоб розв’язати цю проблему, новостворені армійські корпуси мають запровадити бригадні ротації та залучати сильніші підрозділи до підготовки менш досвідчених.
У цьому напрямі, на думку Джека Вотлінга, міжнародні партнери України можуть зробити значний внесок. Багато хто з них протягом останніх трьох з половиною років активно тренував українських військових за кордоном, але це дало слабкі результати: підрозділи не встигають зпрацюватися з власним тактичним командуванням, а Україна не має достатньо техніки, щоб вивозити навчальні засоби за межі країни. До того ж мирні регламенти в Європі часто не дозволяють повноцінно застосовувати техніку під час навчань.
Безпека завчасно
Джек Вотлінг вважає, що існує краща модель європейської допомоги у підготовці, яка також може підготувати ґрунт для можливого припинення вогню. Післявоєнні безпекові обіцянки Європи стали серйозною перешкодою для переконання росії зупинити бойові дії, навіть якщо війна для Кремля складається невигідно. росія не хоче інтеграції України в європейські безпекові механізми: зрештою витоки нинішнього вторгнення сягають 2013 року, коли Москва тиснула на Януковича, аби він не підписував Угоду про асоціацію з ЄС. Якщо припинення вогню автоматично пришвидшить ці процеси, як натякають лідери "коаліції охочих", то у Москви виникає стимул уникати перемир’я, навіть продовжуючи війну на нижчій інтенсивності.
Найкращий спосіб подолати цю перешкоду – повністю відокремити розгортання європейських сил в Україні від питання про припинення вогню. Натомість європейські країни можуть почати діяти вже зараз у різних форматах. Наприклад, Польща та Румунія могли б отримати від України дозвіл уражати повітряні загрози над українським повітряним простором, якщо вони прямують до кордону НАТО, так само як Ізраїль перехоплював іранські Shahed-136 у повітряному просторі Йорданії. Навіть без формального зобов’язання постійно діяти над Україною такий дозвіл дав би змогу завчасно налагодити розмежування дій європейської авіації та української ППО, щоб за потреби швидко проєктувати повітряну міць коаліції на українську територію.
На думку Джека Вотлінга, європейські держави також могли б проводити військове навчання на території України. Це б дозволило українським військам тренуватися з власною зброєю, а європейські інструктори отримували б підтримку українських командирів, які в кінцевому підсумку будуть використовувати цих солдатів. Правда, присутність європейських інструкторів в Україні стала б привабливою мішенню для росії. Автор називає цей ризик, який може відіграти ключову роль у створенні підрозділів, необхідних Україні для підтримки своєї лінії оборони, керованим.
Окрім чіткого сигналу Кремлю, що затягування війни лише погіршить становище росії, такі кроки, на думку експерта, зроблять післявоєнні європейські гарантії безпеки відчутними вже сьогодні. Це посилить волю України до опору зараз і додасть упевненості для політичного врегулювання, коли настануть умови. Внутрішньому фронту потрібні підстави для оптимізму перед, ймовірно, найважчим етапом війни.
Холодний фронт
Адже, як вважає Джек Вотлінг, ця зима може стати переломною. росія виробляє більше ракет, ніж будь-коли раніше, тоді як пошкоджена енергомережа України вже не здатна повною мірою забезпечити електроенергією всю країну. Навіть центр Києва залишається без електроенергії по кілька годин щодня. Опалення наразі працює, але температура падає, і слід готуватися до значних перебоїв у комунальних послугах протягом холодних місяців. Якщо росія зможе пришвидшити просування, можливо, через поєднання виснаження українських оборонних ліній та знелюднення великих населених пунктів поблизу фронту, вона може спрямувати ситуацію до примусу України в 2026 році.
Втім, автор переконаний, що це зовсім не приречений сценарій. Якщо Україна разом із західними партнерами зможе створити реальний тиск на російську економіку та енергетичну інфраструктуру, до кінця наступного року припинення вогню може стати досяжним. Зіткнувшись із посиленою системою підготовки ЗСУ та падінням експортних доходів на тлі ударів по нафтопереробці й судноплавній інфраструктурі, росія нарешті може побачити, що злітна смуга закінчується, а підйомної сили бракує.
Також, вважає Джек Вотлінг, Вашингтон має усвідомити, що припинення вогню не настане через символічні жести та поступки Москві. Щоб змінити уявлення Кремля про власні перспективи, потрібні стале та дисципліноване нарощування тиску. Особисті домовленості між лідерами цього не забезпечать. Європі так само пора підкріпити войовничу риторику точною політикою. Україна ще здатна виграти час, необхідний, щоб тиск подіяв. Але опиратися безкінечно вона не зможе, завершує статтю Джек Вотлінг.
Джерело: Foreign Affairs