США та Європа розходяться у своїх уявленнях та підходах до загроз національній безпеці. Що це може означати для трансатлантичного альянсу та яке майбутнє чекає на нього? Можливі сценарії розвитку НАТО описує на сайті RUSI старший науковий співробітник Атлантичної ради Європи та керуючий партнер компанії Brzezinski Global Strategies Ерік Браттберг.
Історія трансатлантичного альянсу та сприйняття загрози
Трансатлантичний альянс, заснований після Другої світової війни (Атлантична хартія 1941 року, НАТО 1949 року), відображав зацікавленість США у збереженні балансу сил у Європі. Під час Холодної війни Європа була центральним театром глобальної безпеки, підкріпленим спільними цінностями демократії та ринкової економіки. Незважаючи на періодичні розбіжності через різні стратегічні ролі та географічне положення, Альянс дотримувався спільної великої стратегії.
Після закінчення Холодної війни трансатлантичний консенсус почав руйнуватися: мета Альянсу стала менш визначеною, а Європа втратила центральне місце в стратегічному мисленні США. Теракти 11 вересня та акцент Буша на превентивному військовому втручанні викликали роздроблену підтримку Європи операцій в Афганістані та Іраку. Зусилля Обами щодо переорієнтації на Азію та обрання Трампа у 2016 році, який критикував НАТО, робив кроки назустріч росії і визначив Китай головною загрозою, посилили розбіжності.
Обрання Байдена у 2020 році не змінило фундаментально стратегічного відходу США від Європи, хоча війна в Україні, розв'язана росією, тимчасово повернула регіон у центр порядку денного поряд із протидією Китаю. Повернення Трампа у 2025 році підтвердило тенденцію до розбіжностей: для Сполучених Штатів європейський проєкт втратив стратегічну актуальність через інші пріоритети, а деякі європейські лідери стверджують, що США є непередбачуваним союзником та суперником у торговельних питаннях.
Сучасні трансатлантичні уявлення про загрози
росія та Європа. Хоча США залишаються важливим фактором у захисті Європи від росії, як європейський театр військових дій, так і російська загроза втратили статус найвищих пріоритетів їхньої зовнішньої політики. Натомість захист від росії став головним завданням Європи в галузі безпеки після повномасштабного вторгнення в Україну в лютому 2022 року.
Позиція Сполучених Штатів щодо росії значно змінилася за останнє десятиліття. Кожен президент США, починаючи з Джорджа Буша-молодшого (тут автор не має рації, оскільки всі президенти США прагнули "налагодити" відносини з москвою, починаючи від Джорджа Буша-старшого – iPress), прагнув стабілізувати відносини з москвою. Буш прагнув співпрацювати з російським президентом путіним у глобальній війні з тероризмом. За часів Обами держсекретарка Гілларі Клінтон проводила політику "перезавантаження" з метою нормалізації дипломатичних відносин після війни росії з Грузією 2008 року. Після вступу на посаду в 2016-му Трамп також прагнув зближення з путіним, що вилилося в їхній саміт у Гельсінкі в липні 2018-го, хоча ці зусилля не принесли істотних змін. Незважаючи на особисту зацікавленість Трампа в поліпшенні двосторонніх відносин з росією, більшість санкцій США проти росії залишалися в силі протягом усього його першого терміну.
Байден, чиї погляди на росію сформувалися під впливом його багаторічного досвіду роботи в НАТО та європейській безпеці, спочатку прагнув "призупинити" відносини з москвою в надії запобігти їх подальшому погіршенню та дозволити США перенести стратегічний фокус на Китай та Індо-Тихоокеанський регіон. Цей підхід знайшов відображення на Женевському саміті між Байденом і путіним у середині 2021 року, де лідери висловили бажання встановити більш стабільні відносини. Байден наголосив на таких питаннях, як контроль над озброєннями та кібербезпека, майже не згадуючи Україну.
Проте повномасштабне вторгнення росії в Україну – дія, якій передували попередження США європейським союзникам і за якою Вашингтон уважно стежив – спричинило серйозну зміну в американській політиці. Адміністрація Байдена відреагувала рішуче, назвавши війну прямою загрозою європейській безпеці та ширшому міжнародному порядку, заснованому на правилах. США об'єднали своїх союзників, щоб відповісти військовою підтримкою Україні.
Хоча адміністрація Байдена часто об'єднувала росію і Китай в рамках того, що деякі аналітики називають новою віссю авторитаризму, до якої також входили Іран і Північна Корея, друга адміністрація Трампа більш скептично ставилася до того, що такий союз дійсно створюється. Чиновники Трампа, очевидно, не вважають війну в Україні екзистенційною загрозою міжнародній безпеці і воліють пов'язувати її із зовнішньою політикою адміністрації Байдена, як ще одну нескінченну війну, схожу на попередні військові операції США в Іраку та Афганістані. Команда Трампа з питань національної безпеки чітко дала зрозуміти, що, на відміну від Китаю, росія не є головним загрозою інтересам Сполучених Штатів. З огляду на обмежені ресурси США та незадовільні результати росії на полі бою в Україні, деякі радники Трампа ставлять під сумнів, що продовження значних інвестицій у підтримку України відповідає інтересам країни, це, серед іншого, призвело до припинення деяких поставок зброї до України.
Насправді, деякі радники Трампа навіть розглядають росію як потенційну противагу Китаю: відносини, які можна використовувати в рамках стратегії "зворотного Кіссінджера". Вони розглядають росію як можливий геополітичний актив у вирішенні питань, пов'язаних з енергетичною співпрацею, Іраном, Північною Кореєю та контролем над озброєннями. Як результат, Трамп спробував (хоча і непослідовно) дипломатичне та економічне послаблення напруги з москвою, спрямовані на руйнування осі росія-Китай шляхом зменшення залежності росії від Китаю. Проте ця думка не обов'язково поділяється ширшим колом представників національної безпеки США, оскільки багато сенаторів-республіканців все ще скептично ставляться до росії та до плідності взаємодії Вашингтона з москвою. Трамп одночасно розглядає росію як другорядну проблему і прагне нормалізувати відносини. Він прагне покласти край війні в Україні, але коливається між поступливістю щодо агресії путіна і протидією його непоступливості, зокрема шляхом погроз ввести додаткові мита на експорт російської нафти.
По той бік Атлантики європейські погляди на росію також значно еволюціонували протягом останнього десятиліття, стаючи дедалі негативнішими. За винятком кількох країн на північному сході Європи, мало хто з європейських урядів вважав росію серйозною загрозою безпеці до її незаконної анексії Криму в лютому 2014 року. До того ж, ця подія, яка на той час вважалася найбільшим викликом європейському порядку безпеки з часів закінчення Холодної війни, спочатку не викликала єдиної реакції. Великі європейські держави, такі як Німеччина і Франція, продовжували дипломатичні та економічні відносини з москвою, сподіваючись запобігти відкритій конфронтації. Фактично, більшість західно- і південноєвропейських столиць не розглядали росію як стратегічного супротивника чи навіть як головну загрозу безпеці.
Лише після повномасштабного вторгнення росії в Україну в 2022 році в Європі почало формуватися більш узгоджене уявлення про загрозу з боку росії. З того часу в Європі зростає консенсус, що росія становить значну загрозу європейській безпеці і що підтримка України, як військова, так і фінансова, є необхідною для захисту континенту. Як результат, в Європі переважає думка, що її безпека тепер повинна бути переорієнтована на стримування російської агресії, що вимагає суттєвого збільшення видатків на оборону та підвищення військової готовності.
Проте, у сприйнятті загроз залишаються помітні відмінності. Країни на східному фланзі НАТО схильні розглядати росію як екзистенційну загрозу своїй національній безпеці, тоді як уряди багатьох західно- та південноєвропейських країн досі вважають росію віддаленою, хоча й серйозною проблемою. Наприклад, Італія та Іспанія набагато більше зосереджені на нестабільності в Середземномор'ї і повільніше збільшують власні видатки на оборону, щоб захиститися від російських загроз і задовольнити тиск з боку Трампа.
Китай і безпека в Індо-Тихоокеанському регіоні. Конкуренція з Китаєм в Індо-Тихоокеанському регіоні стала головним пріоритетом зовнішньої політики США, незалежно від того, яка адміністрація перебуває при владі. Хоча Європа також посилює свою стратегічну позицію щодо Китаю, трансатлантична конвергенція з цього питання залишається обмеженою.
Протягом останнього десятиліття сприйняття Китаю як загрози з боку США стало значно більш ворожим. Обама проводив так звану "політику щодо Азії", спрямовану на надання пріоритету зростаючим викликам, які створює Китай у регіоні, а перша адміністрація Трампа порушила попередні домовленості, визначивши стратегічну конкуренцію з КНР як головну проблему національної безпеки США. Ця відкрито ворожа зміна була офіційно закріплена в Стратегії національної безпеки 2017 року, яка вперше визначила Китай як багатогранну загрозу у військовій, політичній, економічній та технологічній сферах. Адміністрація Трампа також запровадила стратегію "Вільний та відкритий Індо-Тихоокеанський регіон", яка наголошувала на зміцненні зв'язків із регіональними союзниками, такими як Японія, Південна Корея, Австралія та Індія, для протидії Китаю, з особливим акцентом на зміцненні суверенітету Тайваню.
Адміністрація Байдена спиралася на цей підхід, оголосивши наступне десятиліття конкуренції з Китаєм вирішальним. США розробили узгоджену стратегію на основі трьох принципів: інвестиції у внутрішню економіку, узгодження з союзниками та конкуренція з КНР у ключових секторах. Друга адміністрація Трампа продовжує розглядати Китай як головну загрозу, хоча всередині адміністрації існують розбіжності і чіткого стратегічного підходу ще не сформульовано.
Європа повільніше усвідомлює стратегічні виклики Китаю, традиційно розглядаючи його як економічного партнера. У 2019 році ЄС вперше визначив Китай одночасно як стратегічного суперника, конкурента і партнера, розробивши інструменти економічної безпеки та прийнявши жорсткішу позицію щодо Індо-Тихоокеанського регіону. Європейське сприйняття КНР як загрози сформувалося під впливом його поведінки під час COVID-19 та підтримки війни росії в Україні, проте єдиної позиції досягти не вдалося через пріоритет окремих держав-членів власним двостороннім відносинам.
Китай відіграє дедалі помітнішу роль у трансатлантичних дискусіях, зокрема в НАТО, де в комюніке 2024 року його визначено як системну загрозу інтересам Альянсу. Однак узгодження підходів США та Європи гальмується через вагання Європи щодо участі у ворожій конкуренції між США та Китаєм, а деякі члени адміністрацій скептично ставляться до корисної військової ролі Європи в Індо-Тихоокеанському регіоні.
Економічна та технологічна безпека
США все частіше розглядають економічну та технологічну конкуренцію з Китаєм як питання національної безпеки, тоді як Європа зосереджена на збалансуванні відносин з Китаєм та розбудові власного суверенітету.
Після вступу Китаю до СОТ у 2001 році та його стрімкого економічного підйому поширилася думка, що країна не дотримується встановлених економічних правил, що спричинило значну зміну в мисленні США. Якщо адміністрація Обами прагнула впоратися з впливом КНР через мегарегіональні торговельні угоди, то після обрання Трампа обидві партії стали протекціоністськими та скептичними щодо вільної торгівлі. В основі цього лежить переконання, що Китай систематично підриває економіку США через виведення робочих місць, субсидії стратегічним секторам, кіберкрадіжки та корпоративне шпигунство. Американські політики розчарувалися у глобальній системі і віддають перевагу одностороннім діям замість багатосторонніх реформ.
Адміністрація Байдена зосередилася на масштабних стимулах для повернення виробництва з Китаю, натомість Трамп віддавав перевагу митам. Проте обидві адміністрації погодилися обмежити доступ КНР, росії, Ірану та Північної Кореї до критичних технологій (ШІ, напівпровідники, квантові обчислення). США більш відкрито визнають Китай економічною загрозою та впроваджують політику, спрямовану конкретно проти нього.
Європа, більш залежна від міжнародної торгівлі, зберігає прихильність до порядку, заснованого на правилах, та багатосторонності. Однак ЄС пом'якшив підхід у відповідь на виклики від Китаю та США, посиливши контроль за інвестиціями та експортом, правила закупівель і зусилля з протидії економічному примусу. Євросоюз реалізує стратегію зниження ризиків, але залишається обережним, щоб не виділяти конкретну країну. Агресивна торговельна політика Трампа щодо ЄС викликала занепокоєння щодо надто тісної співпраці з Вашингтоном у питаннях Китаю. Якщо Сполучені Штати продовжать протекціонізм і використовуватимуть технологічну залежність як зброю навіть проти союзників, Європа сприйматиме і Китай, і США як економічний виклик.
Транскордонні загрози: зміна клімату та пандемії
США та Європа переорієнтовуються на традиційні загрози безпеці, або перенаправляючи ресурси від транскордонних викликів, або розглядаючи їх крізь призму секьюритизації. Якщо адміністрація Байдена визначала зміну клімату ключовою загрозою національній безпеці, то друга адміністрація Трампа рішуче знизила пріоритетність цих питань, ліквідувавши цілі департаменти та значно скоротивши фінансування відповідних програм. Трамп також відмовився від підходу Обами та Байдена щодо усунення корінних причин міграції, натомість зосередившись на силовій міграційній політиці, спрямованій на охорону кордону, навіть погрожуючи розгортанням військ на мексиканській території.
Хоча Європа продовжує визнавати транскордонні загрози, такі як зміна клімату та пандемії, важливими викликами безпеці через потенційні побічні ефекти (потоки біженців, стихійні лиха), після початку війни в Україні пріоритети чітко змістилися до традиційних загроз – територіальної оборони проти росії. Численні європейські країни скоротили допомогу розвитку або перенаправили кошти на підтримку України, прийнявши більш прагматичний підхід до зміни клімату. Паралельно з цим, за останнє десятиліття європейські уряди посилили заходи прикордонної безпеки та підтримку режимів у третіх країнах, готових приймати біженців, часто ігноруючи порушення прав людини – що викликає критику з боку Трампа та його адміністрації, яка відкрито підтримує крайньо праві партії в Європі через їхню жорстку позицію щодо міграції.
Близький Схід. Роль США на Близькому Сході залишається критично важливою, незважаючи на неодноразові спроби кількох адміністрацій зменшити вплив у регіоні. Європа відіграє лише незначну роль у формуванні безпеки на Близькому Сході.
Під час свого першого терміну Трамп курував нормалізацію відносин між Ізраїлем та арабськими державами в рамках "Авраамових угод", що залишається ключовою темою його другого терміну через взаємодію з державами Перської затоки. Водночас Трамп розпочав кампанію максимального тиску на Іран, а в червні 2025 року схвалив прямі військові удари США по іранських ядерних об'єктах. Хоча провідні європейські держави поділяють занепокоєння щодо ядерних амбіцій Ірану, американські атаки ілюструють трансатлантичні розбіжності щодо нагальності проблеми та найкращого способу її вирішення: військовою силою чи багатосторонньою дипломатією.
Навіть попри спроби перенести увагу на Китай, Близький Схід продовжує відігравати важливу роль у геополітичних та економічних інтересах США – є приклади, коли Сполучені Штати надають пріоритет взаємодії з регіоном над зобов'язаннями перед Європою. Для Європи цей регіон вважається частиною ширшого сусідства, а не пріоритетом оборони – думка, що закріпилася через виклики у Східній Європі. Криза в Газі викрила глибокі розбіжності всередині континенту, тому Близький Схід залишається в центрі уваги Європи лише з питань імміграції та тероризму, але здатність впливати на ситуацію обмежена порівняно зі США.
Африка та Латинська Америка. США скорочують свою присутність в Африці на користь відновлення співпраці з Латинською Америкою з метою боротьби з незаконним обігом наркотиків та міграцією. Натомість Європа відчуває на собі прямий вплив нестабільності, що поширюється з Африки, і більш схильна зосередити свої зусилля саме там.
Хоча Байден доклав спільних зусиль для налагодження співпраці з Африкою, зокрема організувавши перший саміт лідерів США та Африки у Вашингтоні в 2022 році, загалом участь Сполучених Штатів залишається обмеженою. Стратегічне значення Африки Вашингтон все частіше розглядає крізь призму конкуренції з Китаєм за доступ до важливих мінералів та інших ресурсів. Трамп чітко дав зрозуміти, що Африка не є пріоритетом, скоротивши допомогу в галузі безпеки та фінансування розвитку. Американські війська, які донедавна активно діяли у Західній Африці для боротьби з тероризмом, зараз стикаються з невизначеністю через можливе закриття Африканського командування США.
Для порівняння, Африка продовжує бути пріоритетом для багатьох європейських урядів, зокрема через занепокоєння щодо тероризму та масштабної міграції. У відповідь на ці занепокоєння було докладено різні зусилля, зокрема через ЄС, щоб посилити економічні та дипломатичні зобов'язання перед країнами Африки на південь від Сахари. Однак ці зусилля часто обмежуються лімітом ресурсів, необхідністю надавати пріоритет проблемам, що знаходяться ближче до дому, та відсутністю ефективного європейського підходу до ключових питань безпеки в Африці. Крах безпекової діяльності Франції у франкомовній Західній Африці у період з 2022 до 2025 року залишив Європу з обмеженими можливостями впливати на безпеку Африки та змусив її покладатися на США у регіональних антитерористичних зусиллях, що ще більше посилило трансатлантичні напруження щодо підходу Європи до своєї безпеки.
У Латинській Америці адміністрації Обами та Байдена зосередилися насамперед на усуненні основних причин міграції, щоб зупинити імміграцію до США, але в іншому зберігали відносно низький профіль у регіональних справах. Натомість друга адміністрація Трампа під керівництвом державного секретаря Марко Рубіо відіграє більш активну роль у Західній півкулі, наголошуючи на контролі міграції, боротьбі з наркотрафіком та конкуренції з Китаєм – навіть погрожуючи територіальною експансією Панамського каналу, щоб позбавити Китай доступу до нього. Для Європи Латинська Америка не розглядається як серйозна загроза безпеці, хоча занепокоєння щодо незаконної торгівлі наркотиками зберігається, і ЄС прагне зміцнити економічні відносини із цим регіоном.
Збіги та розбіжності у сприйнятті загроз трансатлантичним альянсом
Незважаючи на розбіжності між сприйняттям загроз США та Європою, які посилилися після повернення Трампа, залишаються суттєві сфери збігу: обидві сторони розглядають конкуренцію великих держав, зростання багатополярності та зниження впливу Заходу як центральні риси сучасних міжнародних відносин. Європейські політики розуміють, що Сполучені Штати надають пріоритет питанню Китаю в Індо-Тихоокеанському регіоні, тому європейські уряди усвідомлюють необхідність брати більшу відповідальність за власну оборону. Обидві сторони погоджуються, що Європа має стати самодостатнішою в управлінні безпековими викликами, поки США переорієнтовують стратегічні пріоритети.
Однак залишаються значні розбіжності щодо конкретних загроз. Європа розглядає росію як екзистенційну загрозу, тоді як Трамп прагне до дипломатичної нормалізації та співпраці з росією, очікуючи, що європейці самі захищатимуться від російської загрози. Щодо Ірану та Північної Кореї США і Європа мають спільну мету запобігання розповсюдженню ядерної зброї, але підходи розходяться. Підтримка Трампом ударів по ядерних об'єктах Ірану спричинила напруженість з європейськими урядами, які не поділяють таке сприйняття гостроти загрози. Нестабільність на Корейському півострові розглядається як набагато більша пряма загроза для США через їхню військову присутність та договори з Японією та Південною Кореєю, тоді як для Європи це регіональна проблема Азії.
США та Європа іноді збігаються у поглядах на Африку та Близький Схід, але існують суттєві розбіжності. Співпраця у боротьбі з тероризмом у Західній Африці згортається. На Близькому Сході Байден консультувався з європейськими партнерами щодо конфлікту в Газі, тоді як Трамп дотримувався одностороннього підходу, хоча його план миру отримав підтримку європейців.
США та Європа розходяться щодо транскордонних загроз: США надають перевагу геополітичній конкуренції, Європа інвестує в боротьбу зі зміною клімату та глобальними загрозами здоров'ю. Проте обидві сторони надають пріоритет запобіганню нелегальній міграції через безпековий підхід.
Важлива розбіжність стосується багатосторонньої системи. Європа вважає міжнародний порядок, заснований на правилах, фундаментальним для своєї ідентичності, тоді як Трамп посилив критику багатосторонності, вийшовши з ВООЗ та погрожуючи скоротити фінансування органів ООН. Публічні виклики Трампа територіальному суверенітету (зауваження щодо Панами, Канади, Гренландії) викликали занепокоєння, що США самі стають руйнівною силою проти міжнародного порядку.
Сценарії майбутнього трансатлантичного альянсу
На майбутнє трансатлантичного альянсу значний вплив матимуть як збіжні, так і розбіжні уявлення про загрози між США та Європою. Те, як кожна зі сторін інтерпретує мінливі виклики у сфері безпеки, і як ці погляди формують їхні відповідні ролі, визначатиме траєкторію розвитку Альянсу. На основі цього аналізу еволюції уявлень про загрози у США та Європі вимальовуються чотири потенційні сценарії майбутнього Альянсу.
Сценарій 1: Дружнє трансатлантичне розходження
У цьому сценарії розбіжності у сприйнятті загроз та стратегічних пріоритетах призводять до того, що США та Європа йдуть різними шляхами. Європа зосереджується переважно на власних безпекових проблемах, зокрема на захисті від войовничої росії на східному фланзі та самостійному вирішенні питань нестабільності у південному сусідстві. Тим часом США переорієнтовуються на протидію військовому піднесенню Китаю в Індо-Тихоокеанському регіоні та на питання безпеки в Західній півкулі без участі Європи. Це призводить до поступового виведення американських військ і, зрештою, до виходу США з Європи, а також до зменшення ролі НАТО як центральної військової організації в Європі. Як наслідок, за підтримки Вашингтона, ймовірно, з'явиться більш автономна європейська оборонна спроможність. Незважаючи на це стратегічне розмежування, відносини між США та Європою залишаються дружніми, з постійною координацією з різних питань зовнішньої політики, коли інтереси збігаються, та на основі загалом схожих цінностей і глобальних поглядів. Напруженість залишатиметься у питаннях регіональної безпеки, зокрема на Близькому Сході.
Хоча цей сценарій є цілком імовірним, він навряд чи реалізується в найближчому майбутньому, враховуючи, що США залишаються частиною НАТО, а Європа продовжує боротися з розробкою узгодженої спільної оборонної позиції.
Сценарій 2: Розпад європейського консенсусу
Замість того, щоб зміцнювати європейський оборонний стовп, який доповнює НАТО і дозволяє США переорієнтувати свою стратегію, Європа буде ще більше розділятися через суперечливі бачення свого майбутнього, оскільки американські війська виходять з регіону, а адміністрація Трампа розділяє країни з питань торгівлі. Замість того, щоб об'єднатися навколо інтегрованої європейської оборонної політики та трансатлантичного розподілу тягаря на основі загальноприйнятих уявлень про загрози, європейський консенсус розпадається. Країни східного флангу, які сильно залежать від гарантій безпеки США, тісно співпрацюють з Вашингтоном, тоді як західноєвропейські держави, такі як Франція, проводять незалежну європейську оборонну та зовнішню політику, дистанціюючись від США та НАТО. Цей розкол своєю чергою послаблює європейську згуртованість та ускладнює трансатлантичну співпрацю.
Ця тенденція може також проявитися в тому, що США перейдуть до моделі, побудованої навколо конкретних союзників у Європі, особливо в Північній і Східній Європі (таких як Польща та Північно-Балтійська вісімка – Данія, Естонія, Фінляндія, Ісландія, Латвія, Литва, Норвегія та Швеція). Вашингтон вважає цих союзників лояльними, відповідальними та такими, що справедливо розподіляють оборонне навантаження. Інша можливість полягає в тому, що США швидко повністю відійдуть від європейського континенту, але замість того, щоб Європа сформувала спільну оборонну політику у відповідь, вона ще більше підсилить існуючі ініціативи, такі як "коаліція рішучих", що підтримують Україну проти росії, що призведе до більшої фрагментації континенту.
Цей сценарій є ймовірним, оскільки вже є свідчення того, що держави на північно-східному фланзі Європи тісно співпрацюють зі США та більш тісно співпрацюють у субрегіональних форматах.
Сценарій 3: Європа стає конкурентом США
Розбіжності у сприйнятті загроз все більше спонукають Європу розглядати США як джерело нестабільності та загрозу європейським інтересам. Європейські лідери побоюються, що дії Сполучених Штатів можуть підірвати міжнародні норми, наприклад, порушивши територіальну суверенітет Гренландії. Вони також побоюються, що Вашингтон прагне підірвати європейську інтеграцію та обмежити економічну автономію Європи. Крім того, вони вважають, що зусилля США щодо зближення з росією суперечать пріоритетам Європи в галузі безпеки.
Своєю чергою втрачаючи віру в стійкість трансатлантичного альянсу, заснованого на спільних цінностях та інтересах, Європа рішуче відмовляється від надій на продовження співпраці між США та Європою і замість цього переорієнтовує свою зовнішню політику на протидію новому статусу-кво Сполучених Штатів. Ця зміна спонукає Європу до розробки більш сильної та автономної спільної зовнішньої та безпекової політики, спрямованої на врівноваження сили США. Європейські лідери також працюють над налагодженням нових стратегічних партнерств з однодумними середніми державами по всьому світу. Ці партнери поділяють подібні побоювання щодо укладання угод між великими державами та зусиль Сполучених Штатів, Китаю та росії щодо створення окремих сфер впливу.
Такий сценарій навряд чи реалізується в найближчому майбутньому, оскільки Європа продовжуватиме співпрацювати зі США для протидії спільним загрозам, таким як росія та Китай, і продовжуватиме боротися за формування спільної політики безпеки.
Сценарій 4: Переосмислений трансатлантичний альянс
У цьому сценарії в рамках ширшої трансатлантичної структури з'являється більш міцний європейський безпековий та оборонний стовп. США залишаються відданими європейській безпеці та членству в НАТО, але відіграють менш домінуючу роль у Альянсі та зберігають зменшену військову присутність на континенті. Європа своєю чергою бере на себе більшу відповідальність у рамках НАТО і відіграє більш автономну роль в управлінні власною регіональною безпекою. Тим часом обидві сторони продовжують тісно співпрацювати з розподілу тягаря на інших глобальних театрах дій та з таких критичних питань, як боротьба з тероризмом, забезпечуючи ефективність Альянсу та його здатність адаптуватися до мінливих глобальних викликів. Можна уявити певну трансатлантичну конвергенцію у сприйнятті загроз, за якої Європа сприймає Китай як більшу загрозу, ніж зараз, а США залишаються готовими протистояти росії. Це призводить до спільного бачення неподільності загрози між європейським та індо-тихоокеанським театрами, що може дозволити спільне сприйняття загрози, але з розподілом навантаження між регіонами.
Цей сценарій можливий, якщо Європа зможе координувати питання оборони так, щоб США продовжували конструктивно брати участь у вирішенні питань європейської безпеки.
Кожен із цих чотирьох сценаріїв пропонує правдоподібне бачення того, як може розвиватися трансатлантичний альянс, хоча жоден із них, ймовірно, не відображає майбутнє в повному обсязі. Серед чотирьох сценаріїв четвертий пропонує потенційний шлях до узгодження розбіжних уявлень про загрози за допомогою прагматичного підходу до розподілу тягаря. Хоча всеосяжна "велика угода" між США та Європою, ймовірно, залишиться недосяжною, ця модель пропонує рамки для конструктивного врегулювання розбіжностей. Вона визнає, що обидві сторони продовжуватимуть реалізовувати незалежні стратегії, сформовані на основі їхніх відповідних оцінок загроз.
Проте, сприяючи більш збалансованому партнерству – з Європою, яка бере на себе більшу відповідальність і лідерство в НАТО, але без розпалювання суперечливої дискусії про європейську стратегічну автономію, яка може змусити США відступити або відмовитися від участі, – Альянс міг би залишитися важливою, хоча і трансформованою, опорою трансатлантичної безпеки. Ця зміна не обійдеться без викликів, але такий сценарій пропонує реалістичне і обнадійливе бачення адаптації НАТО до мінливого геополітичного ландшафту.
Висновок: перспективний трансатлантичний альянс для ХХІ століття
Трансатлантичний альянс перебуває на роздоріжжі, що все більше визначається розбіжностями у сприйнятті загроз між США та Європою. Хоча обидві сторони в цілому визнають виклики, пов'язані з конкуренцією великих держав, багатополярністю та глобальною нестабільністю, їхні оцінки конкретних загроз – від росії та Китаю до зміни клімату – та визначення національних інтересів часто значно відрізняються. Ці розбіжності лише посилилися з поверненням Трампа до Білого дому, але, ймовірно, вони збережуться навіть у разі приходу до влади демократичної адміністрації в 2029 році. Хоча така адміністрація може спробувати по-іншому вирішувати питання розбіжностей і відновити співпрацю з Європою, розкол все одно викличе серйозні питання щодо стійкості та майбутнього Альянсу.
Однак, незважаючи на ці напруження, трансатлантичні відносини не приречені на розрив. Чотири описані сценарії – від стратегічної розбіжності до переосмислення Альянсу – ілюструють спектр можливих варіантів розвитку подій. Серед них найбільш реалістичним і обнадійливим є шлях до відновлення балансу в трансатлантичному партнерстві, за якого Європа бере на себе більшу відповідальність за власну безпеку, а США залишаються залученими, хоча і в менш домінуючій ролі. Така динаміка розвитку подій може дозволити обом сторонам врегулювати свої розбіжності шляхом скоординованого розподілу тягаря та взаємної поваги до різних пріоритетів.
Зрештою, майбутнє Альянсу залежатиме не від повної узгодженості, а від політичної волі та інституційної гнучкості, необхідних для адаптації до світу, де загрози безпеці стають дедалі складнішими та взаємопов'язаними. Прийнявши більш збалансоване та транзакційне партнерство, яке менше просякнуте ідеями гармонійних трансатлантичних відносин часів Холодної війни, американо-європейський альянс може залишитися наріжним каменем глобальної стабільності навіть у добу стратегічної невизначеності.
Насправді здатність перетворити трансатлантичний альянс, аби він міг реагувати на мінливе міжнародне середовище, є необхідною умовою для глобальної стабільності у ХХІ столітті. Це вимагатиме інвестицій у більш активний трансатлантичний діалог та обмін розвідданими про загрози з метою формування більш загальної оперативної картини. Це також вимагатиме більшої готовності європейських урядів взяти на себе пряму відповідальність за свою безпеку та витратити необхідні ресурси на оборону. Нарешті, це вимагатиме від США підтвердження своєї прихильності трансатлантичному альянсу як ключовому компоненту свого підходу до все більш нестабільного і небезпечного світу.
Джерело: RUSI