Посеред нескінченних пісків Сахари природа створила моторошне видовище — у глибокому вулканічному кратері з’явився гігантський «череп», який з космосу здається справжнім привидом, що дивиться з надр Землі. Його бліде обличчя, наче висічене у камені, лякає й захоплює водночас. Проте це лише оптична ілюзія — гра світла, каменю та солі, що створила одне з найдивовижніших природних «облич» на планеті.
Наш мозок схильний шукати знайомі форми навіть там, де їх немає. Це явище називають парейдолією — саме воно змушує нас бачити фігури у хмарах, тварин у каменях чи обличчя на поверхні Місяця. Але коли природа малює такі обличчя сама, результат буває справді вражаючим.
Цей «череп» сформувався у кратері Trou au Natron, або «Натрієва діра», — згаслому вулкані на півночі Чаду. Місцеві жителі називають його Doon Orei, що у перекладі з тубу означає «велика яма». І назва цілком виправдана: діаметр кальдери сягає кількох кілометрів, а глибина спускається більш ніж на кілометр — до 1000 метрів.

Біла «маска» цього природного обличчя — не сніг і не лід, а тонкі кірки натрону, мінеральної солі, що утворюється з гарячих джерел і парових вивержень. Цей соляний шар покриває дно кратера, створюючи ілюзію блідого черепа з темними очницями. А «очі» та «ніс» насправді є шлаковими конусами — невеликими вулканічними пагорбами, які з’явилися під час давніх вивержень.
Вулкан Trou au Natron розташований у горах Тібесті — найвищому гірському хребті Сахари, де вершини здіймаються понад три тисячі метрів. Це одне з найменш досліджених місць на Землі: через віддаленість і складність доступу науковці почали серйозно вивчати цей регіон лише у 1960-х роках.
Колись, близько 14 тисяч років тому, цей кратер заповнювала крижана вода — залишок льодовикового періоду, коли клімат Сахари був значно вологішим. У ті часи натронове озеро блищало, відбиваючи зоряне небо. Тепер же воно виглядає інакше — висохле, біле, з темними западинами, воно більше нагадує застиглий погляд у безодню.
Можливо, цей «череп» — просто випадкове поєднання мінералів і тіней, але він нагадує, що навіть у найсуворіших куточках Землі природа здатна створювати образи, які викликають у нас глибокі, майже містичні почуття. І, дивлячись на нього з висоти орбіти, важко позбутися враження, що сама планета іноді теж має обличчя — і воно може бути напрочуд людяним у своїй безжальній величі.