Мін'юст готує обвинувачення Раулю Кастро. Марко Рубіо записав відеозвернення до кубинців – таке з вуст держсекретаря почуєш нечасто. Директор ЦРУ злітав до Гавани й майже нічого про це не сказав. Три сигнали за один місяць – і Крістіан Сміт запитує Джорджа Фрідмана, засновника Geopolitical Futures, що за ними стоїть. Відповідь Фрідмана зводиться до географії. Куба небезпечна не сама собою, а лише в чужих руках: так було з Іспанією, так було з СРСР, так може вийти з Китаєм. І так само великі держави завжди дивилися на острови біля своїх берегів – згадайте Британію та Ірландію або Китай і Тайвань.
Крістіан Сміт: Вітаю, це подкаст Geopolitical Futures, з вами Крістіан Сміт. Влада США нарощує тиск на Кубу відтоді, як Дональд Трамп повернувся до Білого дому. Цього тижня Міністерство юстиції оголосило, що висуне обвинувачення президенту Куби Раулю Кастро, а держсекретар Марко Рубіо виступив із рідкісним відеозверненням до кубинців, розкритикувавши керівництво країни й запропонувавши нові відносини зі США. Отже, на тлі кризи на Кубі – чи зважаться США на дії проти острівної держави? У цьому випуску ми обговорюємо, що довга історія відносин США та Куби каже про нинішній момент, навіщо США взагалі діяти й якими будуть наслідки.
У студії зі мною голова та засновник Geopolitical Futures Джордж Фрідман. Вітаю, Джордже.
Джордж Фрідман: Вітаю.
Крістіан Сміт: Джордже, перш ніж перейти до останніх подій – трохи історії. Про відносини США та Куби ми згадуємо переважно починаючи з 60-х: Фідель Кастро, а не його брат Рауль, затока Свиней, Карибська криза, усе в такому дусі. Але насправді історія значно довша й важливіша, чи не так?
Куба і доктрина Монро: довга передісторія
Джордж Фрідман: Саме так, вона сягає початку XIX століття. Куба була там само, де й завжди, але належала Іспанії. Доктрину Монро (принцип, за яким США не терплять втручання європейських держав у справи Західної півкулі) ухвалили багато в чому саме з прицілом на Кубу – ми не довіряли іспанцям, побоюючись, що вони перекриють південь Сполучених Штатів. Згодом США запропонували викупити Кубу в іспанців – ті відмовилися. Зрештою ми воювали з Іспанією: іспано-американська війна великою мірою крутилася навколо Куби. Коли згадуєш Теодора Рузвельта і його атаку на пагорб Сан-Хуан – то Сан-Хуан був на Кубі. Ми туди вторглися. Ту війну ми виграли. Куба стала одним із трофеїв. Іншим було Пуерто-Рико, а ще Філіппіни. Усе це ми забрали в іспанців. І Куба була головним трофеєм.
Усерйоз обговорювали, чи не зробити Кубу штатом США. Вирішили не робити. Але дуже довго США лишалися тут панівною силою – поки не прийшов режим Кастро. А цей режим, як і попередні, лояльні до Іспанії, був глибоко відданий Радянському Союзу. Цього США стерпіти не могли – з тієї самої причини, про яку я казав: Флоридська протока між Кі-Уестом і Кубою завширшки 90 миль (близько 145 км). Якби хтось перекрив цей шлях, американська торгівля – а вона значною мірою йде через узбережжя Мексиканської затоки – була б заблокована. Для економіки США це могло обернутися катастрофою.
Звідси й стара приказка про становище кубинців: вони надто далеко від Бога й надто близько до Сполучених Штатів. І в цьому є своя правда. Згадайте: під час Карибської кризи ми через Кубу мало не почали ядерну війну з Радами. Тож тема давня. Це не якийсь дивний винахід Трампа. Він продовжує довгу традицію американського занепокоєння, що сягає доктрини Монро. За нинішніх обставин він хоче щось зробити з Кубою – почасти через картельну тему, в яку кубинці були втягнуті, по суті самі виступаючи свого роду картелем і збуваючи товар у США. Тож причин для занепокоєння у Вашингтона кілька.
Ця низка тривог почалася з Фіделя Кастро й комуністичного режиму. Коли СРСР упав, кубинці багато в чому втратили російську підтримку. Їхня економіка почала загнивати, а США відступили вбік. Зараз світ зовсім інший, але треба розуміти: Куба займала уми американських президентів чи не від моменту заснування США.
Чому важливі ці 90 миль
Крістіан Сміт: Джордже, минулого разу ми говорили про Кубу в січні. Ви це вже зачепили, але нагадайте слухачам про географію та геополітику. Як ви сказали, Куба за 90 миль від Кі-Уеста і Флориди. Хтось може подумати: ну, Джордже, це ж далеко – чому цей морський шлях такий важливий? Це ж не Ормузька протока, яка значно вужча. Чому це так принципово?
Джордж Фрідман: По-перше, важливо ось що: щонайменше половина товарів, які США ввозять і вивозять, іде не через Нью-Йорк чи східне узбережжя, а через Мексиканську затоку. Флоридська протока – головний морський шлях до США і зі США. Колись 90 миль були серйозною перепоною. Сьогодні – вже ні. Так, порівняно з іншими вузькими місцями вона ширша, але за наявності морських мін, підводних човнів, всіляких суден перекрити її держава цілком здатна. Такого не траплялося, але в Першу світову побоювалися, що це зроблять німці. Те, що вони цього не зробили ані в Першу, ані в Другу світову, було великою дурницею з їхнього боку. Нам це сильно нашкодило б. Тож, якщо придивитися, загроза існує в потенціалі.
І не менш важливо: до Куби зі США легко дістатися. Тому, коли йдеться про картелі, базуватися почасти на Кубі перед фінальним кидком у США було дуже зручно. Кубинці були пов'язані з картелями. І є фундаментальний факт: на Кубі немає уряду – є кубинська армія. Ця армія більше не ідеологічна. По суті це злочинна організація, яка тримає Кубу в підпорядкуванні, але водночас має зв'язки по всьому регіону – у наркоторгівлі та не тільки. Куба відійшла далеко від того, що комусь подобалося через ліві погляди, далеко від часів Фіделя Кастро. Його брат Рауль ще тут, але сам режим складається з армії – єдиної великої організації в країні, здатної все це втримувати. Тож країна і зубожіла, і пригноблена. США не зацікавлені рятувати кубинців від цього гніту, але в довгостроковій перспективі їх нервує сама наявність такого сусіда – як у минулому, так і в майбутньому.
Як Куба вписується у стратегію Західної півкулі
Крістіан Сміт: Це явно непогано лягає в нову стратегію адміністрації з наголосом на Західній півкулі. Ми бачили це на прикладі Венесуели на початку року. Як сюди вписується Куба – з погляду стабілізації регіону на користь Америки, як це сформулювала б адміністрація?
Джордж Фрідман: Згадайте: доктрина Монро – це та сама доктрина Трампа: ми не хочемо глибокого європейського чи іноземного впливу в Латинській Америці, у Західній півкулі. І особливо на Кубі – бо вона так близько. Зараз іноземного впливу, скажімо з боку Росії, небагато, але великий вплив латиноамериканських картелів і таке інше. Тож це давнє питання американської геополітики. Дивишся на мапу – і бачиш, як близько Куба. До того ж це не маленький острів. Відстань між Нью-Йорком і Чикаго дорівнює довжині цього острова. Він вузький, але довгий – і потенційно перекриває всю затоку. Це потенційна загроза. І вже точно колосальний подразник. А зараз, коли Трамп повертається до старої політики недопущення чужинців у Західну півкулю, Куба не може лишитися осторонь.
Як я вже казав у наших попередніх бесідах: коли США увійшли до Венесуели з двома авіаносцями і бозна-скількома ще кораблями, я сказав – це не про Венесуелу. Щоб її заблокувати, стільки не потрібно. Це про Кубу. Так і виявилося. Розгром режиму Мадуро вибив одну з опор Куби. Адже згадайте: людьми, які охороняли Мадуро, президента Венесуели, коли ми увійшли туди силами "Дельти", були кубинці. Його охороняла не власна армія, не венесуельці. Його охороняли кубинці. Ось у цьому контексті занепокоєння США стає зрозумілим.
Що США можуть зробити: ставка на колапс
Крістіан Сміт: Ми подкаст про геополітику, військовою тактикою і подібним не займаємося. Але що, на вашу думку, США можуть реально зробити тут, Джордже? Чи може йтися про зміну режиму, про воєнну акцію? Чи побачимо ми хід у дусі венесуельського – спробу блискавично увірватися й схопити Кастро? Вони ж уже в процесі висування обвинувачень Кастро – так само, як вчинили з Мадуро. Що ми можемо побачити?
Джордж Фрідман: Надія американського уряду, гадаю, на колапс кубинської економіки – який уже стався. Рівень життя на Кубі – як у третьому світі. У них немає електрики. Ми перекрили постачання нафти. Становище катастрофічне. Головна надія, гадаю, на повстання на Кубі. Але самій армії є що втрачати – її офіцери люди забезпечені, живуть у достатку, – тож вони, найімовірніше, зможуть такий бунт придушити. Отже, перший крок – спробувати домогтися, щоб країна сама повалила військову силу.
Вторгнення може коштувати дуже дорого. І, гадаю, Трамп засвоїв урок: навіть якщо США – найсильніша держава світу, у конкретній ситуації, як з Іраном, можна зіткнутися з безліччю труднощів, як уже бувало в минулих війнах. На мою думку, Трампові осоружна ідея вторгатися в країну. Куба велика, як я й кажу. Знадобиться багато військ. Армія, найпевніше, битиметься, і битиметься, можливо, непогано. Тому американська стратегія зараз, гадаю, проста: дати Кубі й далі котитися вниз – і за рівнем життя, і в найнеобхіднішому.
Це не те, що нав'язали Сполучені Штати. Це результат поведінки самого режиму – задовго до того, як Трамп прийшов до влади. Але основна стратегія, гадаю, така: довести справу до точки, коли в країні стане настільки катастрофічно погано, що розвалиться навіть армія, – і тоді ми увійдемо. Хоча, можливо, це видавання бажаного за дійсне. Перспектива наземної війни проти зневірених, добре озброєних і навчених солдатів – не з приємних. Тож ми тиснутимемо, пробуватимемо все можливе – наприклад, заяви про те, що 94-річному братові Кастро тепер висунуть обвинувачення у злочині, у тому, що багато років тому він збив якийсь літак. Ось такий тиск і чинитимуть. Але, підозрюю, іти війною на Кубу – а ми робили це лише одного разу, за Теодора Рузвельта, – було б нерозумно. Та й чужими руками, як у затоці Свиней, теж вийшло не найкраще.
Навіщо на Кубу їздив голова ЦРУ
Крістіан Сміт: На початку місяця там побував голова ЦРУ. Як гадаєте, навіщо?
Джордж Фрідман: Над цим я сам сушу голову вже якийсь час. Директор ЦРУ зазвичай не веде відкритих переговорів з іноземними урядами. Якщо спробувати побудувати теорію, навіщо його відрядили, то я підозрюю: США хотіли дати кубинцям зрозуміти, наскільки глибоко Куба пронизана нами – у тому сенсі, що ми знаємо всю їхню агентуру, всі їхні сили й засоби. Ми також були в курсі того, чим вони займалися в Латинській Америці з наркоторговцями та іншим. Можливо, це був ризикований крок, але навряд чи кубинці настільки божевільні, щоб убити голову ЦРУ. А ця людина, директор ЦРУ, – людина оперативної роботи, не дипломат. Він приїздить, контролюючи одну з найпотужніших розвідок світу. Можливо, це був сигнал: ви воюватимете не з армією США – ви воюватимете із силами таємних операцій, які вас знищать. Ризикну припустити – суто припустити, – що одне з його послань було про те, як багато ми про них знаємо: що вони роблять і де перебувають, щоб дати зрозуміти – ніщо з їхніх дій для нас не невидиме. Сподіваюся, для ЦРУ невидимого й справді немає, – інакше ми б уже програли. Але я намагаюся зрозуміти, навіщо його відрядили, і це моя найкраща версія. Якщо в когось є версія краща – дайте знати, бо в мене іншої немає.
Венесуельський сценарій
Крістіан Сміт: Чи є, на вашу думку, частка правди в припущенні, що він був там, аби почасти повторити те, що США зробили з чиновниками Мадуро, – сказати декому: слухайте, ми вас не чіпатимемо й навіть дамо грошей, якщо дозволите нам фактично взяти управління країною на себе?
Джордж Фрідман: Я взагалі не певен, що ми хочемо керувати цією країною. Вона в катастрофічному стані. Не думаю, що США здатні просто воскресити її власним правлінням. До того ж на Кубі знайдуться й ті, хто виріс за цього режиму й буде налаштований вороже. Ми хотіли б змінити уряд. Подивіться, що ми зробили у Венесуелі: прибрали Мадуро, схопили, заарештували, вивезли до себе. Над новим урядом у нас є вплив – ми його певною мірою й створили, – але здебільшого порядкують у Венесуелі вони самі.
Крістіан Сміт: Тобто в сенсі – привести більш дружній до Америки уряд?
Джордж Фрідман: Вже точно ми хотіли б менш ворожий. А чи буде він дружнім – залежить від того, як ми поводитимемося з ним потім. Але, чесно кажучи, навіть якщо ми поводитимемося з ним погано, це все одно буде значно краще, ніж нинішній уряд поводиться зі своїм народом. Це уряд, чия економіка завалилася не через американське втручання, а сама собою. Рівень корупції був такий високий: армія живе в достатку, а більше – ніхто. Тож надія тут на те, що кубинці й справді, судячи з ознак, у глибині душі смертельно втомилися від цього режиму, але бояться проти нього діяти. І якщо ми якось знімемо цей страх, вони зможуть керувати собою самі – під сильним впливом США, як у Венесуелі.
Чому Куба – не Мексика
Крістіан Сміт: Повернімося до розташування Куби й до ширшої картини – чи виправдані взагалі будь-які дії США. Зустрічний аргумент, Джордже: є безліч країн, у яких під боком є сусіди. Скажімо, Мексика поруч зі США – і вона не під п'ятою Вашингтона, а в майбутньому може зайняти й ворожу позицію. Чому б і її не підкорити так само, як, можливо, підкорять Кубу?
Джордж Фрідман: По-перше, це значно більші країни. По-друге, вони не становлять загрози – їхня армія не може напряму проникнути на територію США. І нарешті – саме на Кубі Ради розмістили ядерну зброю. Це був поворотний момент для США. Я тоді вже жив на світі. Ми були нажахані. І тоді ожив старий страх доктрини Монро: що європейська держава використає Кубу як плацдарм для підриву Сполучених Штатів. Тож, якщо подивитися на розташування, на близькість, на те, наскільки Куба ворожа й ворожа давно, – є причина побоюватися її сильніше, ніж Мексики чи інших країн.
Те саме видно і в інших держав. В Англії, пригадую, була невелика проблема з островом на ім'я Ірландія. Воювали вони довго. Тож коли у великої держави під боком є острів – як Тайвань, – вона дивиться на нього інакше, ніж на всі інші країни. Ви в Лондоні – ви, можливо, й не застали ті ірландські війни, але тривали вони довго. Ось у такому контексті це й варто бачити: ось острів, який потенційно перекриває доступ США до багатьох куточків світу, острів, на якому якась ворожа країна може розмістити ядерну зброю. Уявіть, що Іран розмістить там ядерну зброю. Це надто лячна думка. Ми хотіли б дружній нам уряд. Не думаю, що ми маємо намір підкорити й розчавити острів. Куди охочіше ми налагодили б добрі відносини. Цим певною мірою керує Марко Рубіо – він кубинського походження. У США величезна кількість кубинців, уже виросло наступне покоління, – а Флорида штат на виборах важливий. Тож почасти річ і в цьому: вплив кубинських мігрантів у Флориді та інших місцях – одна з рушійних сил. Але, з іншого боку, не забувайте: кубинці на межі голоду, без електрики по багато годин і днів, і самі, підозрюю, хотіли б змін. Тож це можливо.
Острови в геополітиці: Ірландія, Тайвань, Куба
Крістіан Сміт: Раз уже зайшлося про острови, Джордже, – що саме робить їх у геополітиці настільки важливими? Річ у значущості морських шляхів і в здатності цих країн їх перекривати?
Джордж Фрідман: Дуже навіть. У випадку Англії та Ірландії: Британія була морською державою, контролювала землі по всьому світу, і Ірландія, ставши ворожою силою, могла б хоча б почасти перекрити шлях її флоту. З Тайванем у китайців те саме. Тайвань сидить просто в проході між Японією та Філіппінами, і ворожа держава перекриває їм вихід у Тихий океан. Для США у XIX столітті це й було ключове питання. А під час Карибської кризи ключовим було те, що Радянський Союз використовував Кубу як плацдарм проти Сполучених Штатів. Зараз це вже не проблема держави, а проблема картелів. Куба тісно пов'язана з картелями. Армія заробляє на картелях великі гроші. І це до того ж потенційна база для закидання товарів у США. Тож, дивлячись на ці острівні країни, цікаво відзначити: іноді вони становлять справді велику небезпеку – або думають, що становлять, або думають, що можуть. І ось так само, як Британія реагувала на Ірландію, а Китай – на Тайвань, ми реагуємо на Кубу.
Чи можна дозволити собі дві війни
Крістіан Сміт: Як це позначиться на самих США? Штати зараз тією чи іншою мірою зайняті тим, що відбувається з Іраном. Якими будуть наслідки – чи можуть вони дозволити собі вплутатися ще й у Кубу, можливо, водночас? І до того ж: попереджають, що ми можемо побачити пів мільйона кубинців, які тікають з острова до Флориди через тамтешні економічні негаразди. Якою буде картина в середньостроковій і довгостроковій перспективі?
Джордж Фрідман: Якби ми спробували вторгнутися, то, підозрюю, наземних сил у нас вистачить, щоб вести обидві війни. І кубинська війна, гадаю, була б досить короткою: кубинської армії вистачає, щоб тримати в шорах власний народ, але навряд чи вистачить, щоб протистояти США. До того ж це, по суті, наймана армія – поки ти в армії, у тебе все гаразд. А найманці найменше хочуть помирати за батьківщину. Тож, гадаю, таку кампанію провести було б можливо. Але на війні ніколи не знаєш, чим усе обернеться. США думали, що В'єтнам буде легкою прогулянкою, – у чомусь вийшло інакше. Тож Трамп був обережний – аж до іранської історії, де він, на мою думку, переоцінив свою здатність залякати іранців і зломити їхній спротив. А війни непередбачувані. Тому, гадаю, американська стратегія – не воювати.
Жодної наступальної потуги, яку кубинці могли б кинути проти нас, немає. Тож один зі шляхів – просто дати їм і далі котитися вниз, принагідно прибираючи з дороги їхню верхівку: наприклад, узяти Рауля Кастро, усунути його, вивезти й судити. Усе це символічно, але когось може налякати.
Небезпечна не Куба, а її слабкість
Крістіан Сміт: Схоже, це з тих ситуацій, де, як і з Іраном, ніхто не знає, що буде, поки все не почнеться, – якщо почнеться. Припустімо, кубинська економіка просідає далі, відбувається зміна режиму або виникають тісніші відносини зі США, як, схоже, і хоче Марко Рубіо. Ви зауважили, що впродовж історії Куба завжди була проблемою для Америки. Що завадить цьому повторитися в майбутньому? Якщо не брати ідею анексувати Кубу – що завадить їй знову стати антиамериканською з часом?
Джордж Фрідман: Річ у тім, що сама собою Куба не проблема. Проблемою завжди була її окупація чужою державою – чи то Іспанією, чи то Радянським Союзом. Ось тоді питання про Кубу поставало всерйоз: іноземний військовий контингент будь-якого штибу, розміщений там, мав би безліч можливостей. У кубинців їх немає. Кубинці не можуть на нас напасти. Кубинська армія – по суті поліція, внутрішня поліція, що керує країною, а заразом і картель, панівна корпорація, якщо хочете. Тож загроза для США походить не стільки від самої Куби, скільки від того, що іноземні держави можуть Кубу використати.
Зараз ми начебто досягли з китайцями розуміння з багатьох питань, і відносини поки що мають непоганий вигляд. Але уявіть, що Китай захотів би нас довести й почав би завозити на Кубу війська, ракети чи будь-що ще. Тож Куба сама собою значуща лише своїм розташуванням і загрози не несе. Але в руках будь-якої іншої країни, яку вона може до себе запросити, вона здатна обернутися страшною небезпекою – як ми бачили в 60-ті. Тож річ не стільки в загрозі, яку несе Куба, скільки в її слабкості та в можливості окупації. Тут і вступила доктрина Монро: ми не хотіли там нікого. І звідси ж виросла Карибська криза.
І це, на мій погляд, випереджувальний хід – не обов'язково проти Китаю й навіть не проти Росії. Але зараз, раз уже ми зосереджуємося на Західній півкулі, єдина потенційна вразливість США, якою могла б скористатися іноземна держава, – це Куба. Поки Куба ворожа до США сама собою, вона їм не загрожує. Але варто їй відкритися іноземному окупанту – і це вже зовсім інший розклад. Ось у цьому, гадаю, і логіка. Усе не так складно: ця територія небезпечна, якщо її утримує той, хто нас не любить і в кого є зброя, щоб її використати. Зараз її займають ті, хто нас не любить, – кубинські військові, – але самі собою вони для нас не загроза. І ось це ідеальний момент, щоб розв'язати питання.
Що буде далі
Крістіан Сміт: Мабуть, на це сам режим і розраховує. Джордже, як на вашу думку, чим усе скінчиться? Чи побачимо ми Кубу, більш дружню до США, – дореволюційну Кубу 1950-х?
Джордж Фрідман: Що ж, дореволюційна Куба була дружня до США – але почасти тому, що американська мафія, базована в самих Штатах, мала в Гавані великі інтереси. Там можна було відмивати гроші, тримати гральний бізнес, провертати всілякі кримінальні справи. Якщо подивитися фільми – про життя в Гавані їх знято чимало. Чи стане Куба такою знову? Найпевніше, ні: злочинці сьогодні діють не так. Може, й так, просто я про це не знаю, – але начебто не так. А якщо подивитися на Кубу, то ключова розвилка така: або дати катастрофі розвиватися, або втрутитися у справи країни достатньо, щоб дати народові піднятися проти цього режиму – який кубинці анітрохи не люблять, – і розчистити дорогу повстанню. Це було б цілком логічно. А шлях до цього – різко послабити саму армію. Один зі способів показати, що ми на це підемо, – узяти Кастро, викрасти його й таке інше, і вивезти до США.
У будь-якому разі, що сильніше ми тиснемо – і доступом до нафти, і по економіці, і всім іншим, – то слабші вони стають. А що слабші вони і що гірший рівень життя на Кубі… що ж, армія – дуже потужний інструмент проти цивільних. Народ може піднятися, а може й ні. Може піднятися з американською допомогою. Тож у американців є кілька варіантів. Один – таємний: відправити ЦРУ організувати повстання. Інший – ударити воєнною силою. І третій – просто відійти вбік і дати їм варитися у власному соку, скільки зможуть, з великою ймовірністю краху в довгостроковій перспективі. Ще пару місяців тому я б сказав: Трамп не вторгатиметься на Кубу. Зараз я Трампа передбачити не беруся – але й кубинська армія теж.
Крістіан Сміт: На цій ноті, Джордже, спинімося. Велике спасибі, як завжди, що були з нами. І дякую вам за те, що слухаєте. Наступного тижня нового випуску не буде, але він вийде за тиждень – тож побачимося за два тижні. Звісно, на geopoliticalfutures.com ви знайдете всю нашу аналітику, включно зі щотижневими статтями Джорджа. Велике спасибі. До побачення.
Джордж Фрідман: До побачення.