Колишній командувач Сухопутних військ США в Європі, генерал-лейтенант у відставці Марк Гертлінг стверджує, що Україна поступово змінює стратегічну геометрію війни проти росії – не через перевагу в кількості техніки чи живої сили, а завдяки здатності швидше за противника навчатися та змінюватися. На його думку, ключовою перевагою стало те, що українські сили перейшли від симетричного протистояння до системних ударів по тилах, нафтопереробці, логістиці й виробництвах, які живлять російську військову машину. Розрив між пропагандистськими заявами кремля та реальною ситуацією на фронті дедалі глибшає, а війна вже відчутна на території самої росії. Головний висновок: жодна кількість боєприпасів і техніки не замінить уміння адаптуватися швидше за ворога – і саме цього світ має повчитися в українців.
На полях битв Східної Європи відбувається щось важливе. Тихо й послідовно, без зайвого галасу, Україна починає змінювати стратегічну геометрію своєї війни проти російської агресії.
Причин, через які Україна повернула собі стратегічну ініціативу, багато, але всі вони зводяться до одного принципу – адаптації. Військові командири завжди витрачали величезні зусилля на те, щоб переграти противника й здобути перевагу, бо війна ніколи не буває статичною. Одна сторона завжди дає слабину або стає самовпевненою – і це дає іншій можливість пристосуватися. Кожне поле бою еволюціонує, кожна нова технологія створює водночас можливості й ризики, а кожен ворог рано чи пізно виявляє вразливості. Успішні командири – зазвичай ті, хто найшвидше розпізнає зміну умов, відкидає застарілі припущення й адаптується раніше за ворога – у дрібницях і у великому.
Коли я командував підрозділами в Іраку, ми зрозуміли, що навіть фрази, якими ми послуговувалися, мають змінюватися. На початку війни ми запозичили гасло "завоювати серця та уми" з попередніх протиповстанських воєн. Але виявилося, що іракцям не потрібні слогани часів В’єтнаму – і вони точно не хотіли бути схожими на нас; натомість вони прагнули безпеки, надійності та партнерства. Ми змістили акцент у бік "здобуття довіри та впевненості" і серед іракських солдатів, і серед цивільних – і доводили це тим, що воювали пліч-о-пліч із ними, а не просто діяли поруч. Це була адаптація – не лише в тактиці, а й у мисленні, мові й оперативних підходах.
Це була не єдина адаптація, до якої американські сили були змушені вдатися в Іраку. Повстанські мережі швидко пристосувалися до сильних сторін американців: вони перейшли до децентралізованих атак, придорожніх саморобних вибухових пристроїв та інформаційних операцій, спрямованих на підрив суспільної підтримки й оперативного темпу. Перші реакції американського боку відставали від еволюції загрози, в окремих випадках – на роки. Та зрештою командири й солдати США пристосувалися: вони тісніше поєднали розвідку з операціями, застосували технології протидії саморобним вибуховим пристроям, перейшли до децентралізованих дій, задіяли радіоелектронну боротьбу та налагодили тісніше партнерство з місцевими силами. Успіх прийшов тому, що американські сили зрештою почали вчитися швидше за ворога.
Військова історія дає чимало інших прикладів того, як невеликі, гнучкі сили долали більші й повільніші. Після Тетського наступу 1968 року, який обернувся повним військовим провалом для північнов’єтнамців і фактично знищив В’єтконг як бойову силу – у Ханої вирішили більше не намагатися битися з армією США у відкритих боях, а перейти до партизанської тактики. Під час Зимової війни 1939–1940 років фіни використовували зимовий камуфляж, лижну мобільність та імпровізовану зброю на кшталт "коктейлів Молотова", щоб звести протистояння з велетенською Червоною армією до нічиєї та відстояти незалежність Фінляндії. У Другій світовій німці застосовували "бліцкриг» – надшвидкі маневри відносно невеликих бронетанкових підрозділів далеко попереду основних сил, які ще пересувалися гужовим транспортом, щоб підкорити Польщу, країни Бенілюксу та Францію. Радянський Союз адаптувався тим, що обміняв простір на час: дозволив німецькому наступу видихнутися, коли почалася зима.
Україна також адаптувалася
Протягом більшої частини останніх двох років західні спостерігачі оцінювали війну насамперед за рухом ліній на мапі. Якщо російські сили просувалися на кілька кілометрів – заголовки зображали москву як таку, що повертає собі темп. Якщо лінія фронту місяцями залишалася більш-менш статичною – коментатори називали війну "патовою ситуацією". Але такі вузькі трактування дедалі частіше не помічали, як насправді працює сучасна війна – особливо в епоху, сформовану новими технологіями, що змушували сторони адаптуватися на полі бою: дрони, високоточні удари, радіоелектронна боротьба та атаки на промислову інфраструктуру далеко за лінією фронту стали основним підходом.
За останніми оцінками Інституту вивчення війни (ISW), у квітні 2026 року російські сили вперше з часу українського вторгнення на Курщину 2024 року зазнали чистих територіальних втрат на всьому театрі бойових дій. Темпи російського просування знижуються вже кілька місяців: українські кампанії далекобійних ударів по ключових логістичних вузлах і центрах РЕБ, проблеми росії з командуванням та управлінням, а також обмежені українські наземні контратаки разом сприяли зростанню українських успіхів по всьому полю бою.
Не менш показовим є й розрив, який дедалі ширшає, між заявами кремля та реальністю на фронті. Начальник Генерального штабу росії Валерій Герасимов нещодавно заявив, що цьогоріч російські сили захопили понад 1700 квадратних кілометрів і десятки населених пунктів. Однак незалежні оцінки ISW свідчать, що реальні здобутки становлять лише частку від його тверджень, а на низці ділянок російські підрозділи навіть втратили позиції.
Ця розбіжність має значення, бо вищі військові керівники, які роздувають успіхи, часто виявляють глибші інституційні слабкості. В авторитарних системах цивільні й військові посадовці нерідко підлаштовують доповіді під очікування начальства, а не під оперативну реальність. З часом такі дії спотворюють військові й політичні рішення, послаблюють здатність адаптуватися та породжують стратегічну дисфункцію. У росії це відбувалося ще до повномасштабного вторгнення – і, схоже, відбувається й досі.
Україна продовжує еволюціонувати тактично й оперативно.
Можливо, найважливіша зміна в цій війні полягає в тому, що Україна більше не воює з росією симетрично. Українські командири завжди розуміли: нескінченно обмінюватися артилерійськими снарядами, бронетехнікою і солдатами з більшим противником, у якого глибші резерви, – неможливо. Тому замість того, щоб намагатися зрівнятися з російською кількісною перевагою, Україна дедалі активніше переходить до ударів по вразливих місцях ширшої російської військово-промислової системи. Замість того, щоб зосереджуватися винятково на лініях окопів і фронтовому виснаженні, українські сили адаптувалися – і взяли на приціл інфраструктуру, логістику, виробництво енергії, навігаційні системи та промислові потужності, які підтримують російські бойові операції. Це означає глибоку еволюцію того, як Україна веде війну.
Звіти ISW та супутні оцінки за матеріалами з відкритих джерел свідчать, що українські удари вглиб росії збули надзвичайно успішними у пошкодженні великих НПЗ, паливних складів, об’єктів з виробництва вибухових речовин і підприємств, пов’язаних із російським виробництвом дронів і ракет. За повідомленнями, українські атаки пошкодили Кіришський нафтопереробний завод поблизу Санкт-Петербурга – одне з найбільших російських переробних підприємств – і вразили завод "ВНІІР-Прогрес" у Чувашії, який виготовляє навігаційні та стійкі до радіоелектронної боротьби системи наведення для російських дронів і ракет. Ці удари відображають дедалі вищу якість збору розвідданих і визначення пріоритетних цілей, спрямованих на руйнування сполучних ланок російської військової машини.
Українська кампанія далекобійних ударів, що дедалі ширшає, викриває для кремля незручну реальність: росія не здатна надійно захистити навіть власні тилові райони – навіть свою столицю.
За останніми повідомленнями з посиланням на витоки європейських розвідувальних оцінок, російська влада посилила заходи безпеки навколо путіна та ключових об’єктів російського керівництва, зважаючи на те, що українські можливості далекобійних ударів продовжують зростати. У повідомленнях ідеться, що російська влада продовжує перерозподіляти системи ППО для захисту об’єктів вищого керівництва та критичної інфраструктури, водночас запроваджуючи посилені заходи безпеки й обмеження зв’язку навколо чутливих місць і великих публічних заходів. Чи кожна деталь цих повідомлень виявиться точною – зрештою менш важливо, ніж ширша стратегічна реальність, яку вони відображають: Україні вдалося принести війну – у саму росію.
Навіть риторика кремля навколо цьогорічного святкування Дня Перемоги відображає цю тривогу. російські посадовці публічно погрожували відплатою за можливі українські удари поблизу москви під час параду 9 травня (який, до речі, провели у скороченому форматі – імовірно, через брак техніки й солдатів для параду), що підкреслює, наскільки серйозно режим оцінює зростання українських далекобійних спроможностей. Наполягання путіна провести парад, попри всі ці побоювання, напевно, замислювалося як демонстрація сили, але натомість виявило слабкість, що проступає.
Цікаво, що за новими повідомленнями ISW Україна виявила добру волю й в односторонньому порядку оголосила припинення вогню з ночі 5 на 6 травня у відповідь на прохання росії про перемир’я на час Дня Перемоги, заявивши, що дотримуватиметься його, якщо росія відповість тим самим. росія цього не зробила. Натомість російські сили продовжили наступальні дії, завдаючи ракетних і дронових ударів, які вбили й поранили десятки українських мирних жителів. Після цього російські посадовці неправдиво звинуватили Україну в порушенні перемир’я – попри докази протилежного. Цей контраст промовисто говорить про характер двох країн, втягнутих у цю війну.
Ніщо з цього не означає, що війна наближається до кінця
росія залишається небезпечною та здатною завдавати величезних руйнувань. російські ракетні й дронові удари й далі цілеспрямовано вбивають мирних мешканців по всій Україні. Хоча москву стримує відчутна нестача людських ресурсів, вона зберігає значний промисловий потенціал попри санкції; Україна також зіштовхнулася з посиленням кадрового дефіциту, залежністю від західної підтримки та невпинним тиском затяжної війни на виснаження.
Україна аж ніяк не ідеальна й, як і будь-яка нація у стані війни стикається з найрізноманітнішими викликами. Але навіть борючись за виживання проти ворога, який намагається стерти її суверенітет, зруйнувати її інфраструктуру, тероризувати її громадян і розколоти її суспільство, Україна продовжує діяти в межах норм, прийнятних для демократичних держав і цивілізованих суспільств. росія ж тим часом тримається своєї моделі поведінки – примусу, обману, невибіркових ударів і нехтування як життям цивільних, так і міжнародними нормами.
Усі боєприпаси, машини й блискучі каски світу не дорівнюють здатності вчитися й адаптуватися швидше за ворога та заганяти його в постійний цикл реакції. І саме це Україна робить дедалі краще. Вона тисне не лише на лінії фронту, а по всій росії: економічно, психологічно й політично.
І поки значна частина Америки прикута до хаосу на Близькому Сході, зрушення в Європі вже сьогодні виявляється однією з найважливіших адаптацій країни в сучасній війні. Нам варто винести кілька уроків від наших друзів в Україні.
Джерело: The Bulwark