Країни, що розвиваються, регулярно роблять одну й ту ж стратегічну помилку: намагаються будувати зменшені копії армій великих держав замість того, щоб розробляти оборонну архітектуру під власні загрози, бюджети та промислову базу. Про це йдеться в новій публікації на сайті King's College London, підготовленій двома дослідниками.
Як передає "Хвиля", матеріал на сайті King's College London підготували доктор Вінісіус Маріано де Карвальйо, викладач факультету військових досліджень KCL, та Джексон Шнайдер, старший науковий співробітник Ініціативи політичного діалогу Колумбійського університету. На їхню думку, відправна точка будь-якої серйозної оборонної стратегії – не бюджет і не наявний арсенал, а чітке визначення реальної загрози. Без цієї попередньої роботи планування перетворюється на хаотичні закупівлі, незбалансовану структуру та доктрину, відірвану від реальності.
Сучасне стратегічне середовище, пишуть автори, є гібридним, мінливим і багатовимірним. Конвенційна війна повернулася в центр історії з російським вторгненням в Україну. Технологічна війна стрімко розширилася. Економічна війна – через санкції, суперечки навколо ланцюгів постачання, контроль над критичними мінералами та даними – стала майже постійним станом справ. Сучасний конфлікт більше не починається тоді, коли армії перетинають кордони, – він починається, коли мережі деградують, системи саботуються, а залежності перехоплюються.
Центральна альтернатива, яку пропонують автори, – те, що вони називають обороною шляхом стримування. Замість того, щоб прагнути здатності рішуче протистояти більшому супротивнику, ціль полягає в тому, щоб зробити агресію дорогою, непевною, повільною та політично невигідною. Ця логіка віддає перевагу розподіленим системам, мобільності, надлишковості, постійній розвідці, недорогим точним ударам, ешелонованій протиповітряній обороні та здатності виживати під атакою. "Це не дає такого блиску, як великі знакові платформи, але дає дещо важливіше: конкретну стримувальну спроможність", – пишуть Карвальйо та Шнайдер.
Війна в Україні, зазначають вони, зробила видимою глибшу трансформацію: недорогі платформи, підключені до сенсорів, програмного забезпечення та ефективного управління, здатні виснажувати дорогі засоби. Дешеві дрони виконують розвідку, ударні завдання, коригування вогню та психологічне виснаження з помітним успіхом. Радіоелектронна боротьба, глушіння сигналів, розподілені сенсори та керовані боєприпаси стали не менш важливими, ніж чиста кількість бронетехніки чи пілотованих літаків. Для країн, що розвиваються, технологічна асиметрія більше не опція, а центральний оперативний мультиплікатор.
Щодо автономії Карвальйо та Шнайдер відкидають обидві крайнощі. Повна самодостатність – фікція; повна залежність – вразливість. Між цими двома полюсами лежить те, що вони називають вибірковою автономією: визначити, що має бути націоналізовано, що можна ділити, а що не може повністю перебувати в іноземних руках. Пріоритетними сегментами, як правило, є боєприпаси, програмне забезпечення, обслуговування та модернізація, захищений зв'язок, інтеграція систем, криптографія та суверенітет даних. Автори також закликають країни детальніше мапувати, які цивільні компанії можуть бути мобілізовані за планами на випадок надзвичайних ситуацій і які зовнішні залежності здатні паралізувати оборону ще до першого пострілу.
Можливо, найчастіше нехтуваним виміром, пишуть автори, є тотальна національна стійкість – здатність країни продовжувати функціонувати під тривалим тиском. Сучасна війна не завжди шукає класичної військової перемоги. Вона прагне підірвати волю й спроможність супротивника чинити опір через атаки на інфраструктуру, енергетичні зриви, цифровий саботаж, масову дезінформацію та ерозію інституційної згуртованості. "Країна може мати боєздатні збройні сили і все одно розпастися як функціональне суспільство під тиском", – попереджають вони.
Формула, яку пропонують Карвальйо та Шнайдер, – не паритет із великими державами, а достовірна комбінація ясності загроз, оборони шляхом стримування, технологічної асиметрії, вибіркової автономії, національної стійкості та інноваційної екосистеми, яка розглядає оборону як загальнонаціональну справу, а не справу лише казарм. Правильне питання для країни, що розвивається, пишуть автори наприкінці, – не чи зможе вона зрівнятися з вогневою міццю великої держави, а чи зможе вона стати складною для залякування, дорогою для атаки, складною для паралізування та достатньо стійкою, щоб зберегти свій суверенітет.